— Не вдавайся в роль дурниці! Де́ мати сховала перстень? Чи це ти його взяла? Говори! — Павло болісно стиснув плечі Соломії.
Соломія завжди вважала себе некрасивою. Коли бабуся вперше побачила онуку в пологовому будинку, то зітхнула:
— Олена? Олени вродливі, а твоя донька, вибач, не буде красунею. Назви її Соломією. Так звали мою маму.
У дитячому садку всі дівчатка були ніжні, з круглими щічками, пухкими губками та білявими кучерями. А Соломія — нескладна, з рідким волоссям кольору пшениці, яке електризувалося від одягу та стояло дибки.
— Бідна, намучається з такою зовнішністю. Навряд чи вийде заміж. Казала тобі, треба з розумом чоловіка вибирати, — бурчала бабуся, заплітаючи їй тоненькі кіски, на які ледве трималися стрічки.
— Мамо, годі! З віком виправиться, — відповідала мати.
До дванадцяти років Соломія не стала кращою — висока, кутаста, з короткою стрижкою. Хлопці в школі дражнили її «жердиною». Вона закрилася в собі, не дружила ні з ким, сиділа вдома з книжками.
У десятому класі вона не пішла на новорічний бал. Сукня, куплена влітку, виявилася замала.
— Чому вдома? — запитала мати, повернувшись з роботи.
— Навіщо ти мене народила? Щоб я страждала? Хлопці жердиною кличує, на танці не запрошують. Я — потвора! — викрикнула Соломія в істериці.
— Донечко, і у гарненьких життя не завжди складається. Що робити, якщо так природа розпорядилася? Краса — не головне, — намагалася заспокоїти її мати.
— А що ж тоді головне? Гроші? За гроші все купити можна, навіть зовнішність. Тільки в нас їх теж немає. Я не вийду заміж і дітей не хочу. Не бажаю, щоб моя донька страждала так само, як я!
— За зовнішністю закохуються, а цінують душу, — сумно сказала мати.
— А в мене поганий характер, сама ж казала. Як може бути добрим характер у того, кого ніхто не любить? Від мене, як від прокаженої, усі тікають. — У очах Соломії стояли сльози. — Чому ти не обрала кращого за батька?
Після школи Соломія могла б вступити до університету, але пішла у медичне училище. У дитинстві, коли вона лежала в лікарні з пневмонією, медсестри здавалися їй янголами у білих халатах. Під шапочками не видно було волосся. Навчатися менше, да і хлопців там мало — дражнити не будуть.
Закінчила вона училище із червоним дипломом. Пацієнти її любили. Вміла робити уколи, а ще залишалася в палатах, слухаючи скарги на хвороби та байдужих дітей. У терапевтичному відділенні лежали переважно літні люди.
Але іноді потрапляли й молоді. Один із пацієнтів, тридцятирічний Роман, крутився біля медпосту, виявляючи Соломії увагу. Одного разу він поцілував її у процедурній та запросив у кіно після виписки. Але час минав, а він не дзвонив. Соломія зібралася й поїхала до нього додому.
— Наївна дурниця. Він одружений, — похитала головою старша медсестра.
— Ви так від заздрості говорите.
— Глянь, у картці написано — одружений, вказаний телефон дружини.
— Але вона жодного разу не приходила до нього!
— Ось чому він крутився біля тебе. Ти йому яблука носила, домашню їжу готувала. Дружина з двома дітьми сидить, молодшому лише місяць.
— І про дітей у картці теж? — вже ледь не плачучи запитала Соломія.
— Він живе в сусідньому будинку. Я добре знаю його дружину. Якби почувала, що між вами щось серйозне, давно б сказала. А так… Мабуть, мене побоявся. Будь обережнішою. Ну-ну, не плач. Ще знайдеш своє щастя. Чоловіки люблять медсестер. Ми вміємо доглядати, співчувати, зробимо укол, якщо треба. — Старша медсестра по-материнськи обійняла її.
У відділенні лежала літня жінка, Людмила Петрівна, культурна, інколи розмовляла французькою. До неї ніхто не приходив. На тумбочці не було яскравих фруктів, не стояв банкет із домашнім морсом.
— Вас ніхто не відвідує. Чому? — одного разу запитала Соломія.
— Чоловік помер десять років тому, а син далеко живе. У нього родина, робота, не хочу турбувати, — відповіла Людмила Петрівна.
— Але що важливішВона стиснула перстень у долоні, згадуючи добрі очі Людмили Петрівни, і зрозуміла, що справжнє щастя не в зовнішності чи чужій любові, а в тих маленьких добрих справах, які залишаються після нас.