Подорож до моря
П’ятдесят дев’ять років — і Іван Васильович Коваленко залишився удівцем. Донька Марійка одразу після похорону матері запропонувала батькові переїхати до неї.
— Тату, поїдемо до нас. Ну як ти тут сам будеш? Важко ж. Хоч на перший час приїдь. Оговтаєшся…
— Дякую, доню, але не поїду. Не хвилюйся за мене. Я ж не немічний дід, сам себе обслуговувати можу. Що я у вас робитиму? Краще ти поживи в мене довше, — Іван Васильович сподіваючись подивився на доньку.
— Тату, там Юрко з Олегом самі. У Юрка підлітковий період складний, у Олега робота… Мені треба їхати, — провинувато сказала Марійка і обняла батька.
— Розумію. — Іван Васильович потряпав доньку по руці.
— Тату, якщо щось знадобиться, одразу дзвони. Обіцяєш?
— Що могло б мені одному знадобитися? Поїсти приготую, пральна машина працює, підлогу вимити зумію. Поки Галя хворіла, всього навчився. Вона лише підказувала. Чи може брудно в мене? — У голосі Івана Васильовича пролунала образа.
— Що ти, тату, дуже чисто. Не сердься, просто турбуюсь. — Марійка притулилася до плеча батька.
— Я не зап’ю з горя. За молодості горілкою не баловався, а тепер уже пізно починати. Не бійся, їдь.
Так і вирішили. Іван Васильович зібрав доньці гостинців у дорогу. Марійка підняла важку сумку.
— Тату, нащо стільки? У нас усе є.
— Спробуй би матері відмовити. Бери, зайвим не буде. Поїзд довезе, а там Олег зустріне, — беззлобно буркнув він.
На вокзал вони приїхали за кілька хвилин до відправлення. Провідниця перевірила квиток і попросила сідати — зараз рушатимуть.
Марійка востаннє обняла батька, поцілувала у щетинисту щоку. Поспішно взяла сумку з його рук, ховаючи очі, з яких набігали сльози. Швидко зайшла у вагон. Поки провідниця зачиняла двері, вона махала батькові рукою і усміхалася крізь сльози.
Іван Васильович довго дивився, як потяг, набираючи швидкість, перетворювався на крапку, а потім зник і зовсім. Серце ніяло від туги та болю. Ось і лишився сам. Поки донька була поруч, тримався, а тепер дав волю сльозам. Навкруги лунали голоси, сміх, ходили люди, а він бредів до зупинки, ніби крізь пустелю, нічого не помічаючи.
«Ох, Галю, як же мені жити без тебе? Може, даремно я не поїхав із Марійкою?» Дійшовши до автобусної зупинки, він вирішив йти додому пішки, відтягуючи мить зустрічі з порожньою квартирою.
Повільно йшов він пильною вулицею, згадуючи, як зустрів Галю…
***
Ще зі школи Іван закохався в Оксану, тендітну дівчину з розсипом золотавих веснянок на обличчі та мідним волоссям. Веснянки не зникали навіть взимку, лише трохи блідли. Іван ласкаво називав її сонечком.
У випускному класі в її батька виявили туберкульоз. Лікарі порадили переїхати у тепліший клімат із вогкої середньої смуги. Батьки Оксани швидко продали квартиру й вирушили на південь, до Чорного моря. Там купили будинок.
Спочатку вони з Оксаною часто листувалися. Куди б мати не зайшла до кімнати, Іван мрійливо дивився у вікно чи писав листа. У кожному листі він обіцяв Оксані, що наступного літа обов’язково приїде. Мати лаялася, що замість готуватися до вступних іспитів у інститут, він займається дурницями. Іван ледве слухав — він уже був там, з Оксаною.
Після першого курсу Іван поїхав у будівельний загін, щоб заробити на поїздку, не просячи грошей у батьків. Повернувся в середині серпня схудлим і засмаглим, і з порогу оголосив, що їде на південь, до Оксани.
Мати зустріла новину вороже.
— Не відпущу одного. Напиши спочатку, попереди, запитай дозволу у її батьків. З’явишся, як сніг на голову. Рік минув — усе могло змінитися.
Мобільних тоді ще не було, а стаціонарні є не в усіх, тим більше у приватному будинку. Довелося Івану знову писати листа, нетерпляче чекати відповіді, шкодуючи, що не подумав написати раніше.
Коли відповідь прийшла, виявилося, що квитки на поїзд практично неможливо знайти, не кажучи вже про зворотні. Ніби всі змовилися, і решту літа вирішили провести на морі. Так Іван того літа й не поїхав до Оксани.
Ображений на батьків і на весь білий світ, він написав їй, що наступного літа подбає про квитки завчасно і вже точно приїде, у них усі попереду…
Оксана не відповіла. Іван страждав, гарчав на батьків, писав листа за листом, але відповіді так і не дочекався.
Дощикового осіннього ранку Іван біг до автобусної зупинки й налетів на дівчину. Вона від несподіванки впустила сумку прямо у калюжу. На заняття того дня він так і не потрапив.
Вони з Галею сиділи в кафе й розмовляли. З нею було легко, ніби знав її тисячу років. Вона теж навчалася, але у медичному училищі. Її сумка таІван Васильович відкрив очі — перед ним стояла Оксана, та сама дівчина з веснянками, але тепер її рука тримала його, як колись давно, і він усміхнувся, розуміючи, що вони нарешті разом.