Сон про потяг до нового життя
Марічка прокинулась і застигла у тиші. З порожньої квартири було зрозуміло — Олега вдома нема. Вона підвелася, позіхнула і попрямувала до кухні. На столі лежала записка: «Вибач, вчора забув попередити. До вечора на роботі».
Марічка криво посміхнулася, зім’яла папірець і кинула у смітник. Вона давно відчувала — у Олега хтось є. Він завжди десь зникав, вони перестали розмовляти по душі, навіть просто балакали рідко. Донька вийшла заміж і поїхала з чоловіком до військового містечка. Лише видимість родини.
У кімнаті задзвенів телефон. Оксана.
— Що робиш? — запитала єдина близька подруга ще зі школи.
— Нічого. Тільки схопилася.
— Слухай, погода чарівна, весна, сонечко. Пройдемося по магазинам? Так хочеться чогось яскравого. Сподіваюся, в тебе немає планів?
— Ніяких. Олег на роботі.
— У вихідний? Гаразд, приводи себе до ладу, одягайся гарненько, через годину за тобою заїду. — І Оксана відключилася.
Марічка поставила чайник і пішла до ванної. Ходити з Оксаною по крамницях було щастям. Та мала неймовірне вміння знаходити серед тисячі речей саме те, що треба. У Марічки розбігалися очі, а Оксана, немов чарівниця, діставала з нізвідки плаття ідеального фасону.
Вона вчила Марічку: «Ходити по магазинам треба у повному параді, щоб продавці бачили не селючку, а пані». Це діяло. Без покупок вони не йшли.
Марічка підмалювалася, одяглася, глянула у дзеркало — і залишилася задоволена. Шопінг завжди піднімав настрій. А зараз це було потрібно як ніколи.
Через десять хвилин подзвонила Оксана.
— Привіт. Що конкретно хочеш подивитися? — запитала Марічка, сідаючи в її «Рено».
— Нічого. Мають завезти нову колекцію, а минулорічну розпродають. Весна. Чи відчуваєш, подруго?
— Олег мене вб’є. Ми ж збирали на відпустку…
— Не вб’є. Зріжеш бірки, викинеш чеки, назвеш суму вдвічі меншу.
— А грошей витрачу вдвічі більше.
— У мене є спосіб, як заспокоїти чоловіка.
— Який? — зацікавилася Марічка.
— Побачиш.
Оксана була жінкою з гарячим характером — не повною, а сильною, з високою грудкою, крутими стегнами і вузькою талією. У неї були великі карі очі, пухкі губи й густе темне волосся. Чоловіки озиралися.
Марічка була протилежністю — невисокою, тендітною, з русявими кучерями і зеленими очима. У джинсах зі спини її можна було сприйняти за дівчинку. Поряд з Оксаною вона завжди почувалася маленькою і несміливою.
Коли Оксана підходила до продавців, ті миттєво прагнули їй догодити. Марічці так не вдавалося — з нею говорили зверхньо, і вона швидко тікала з магазину.
Через дві години, навантажені брендовими пакетами, подруги вийшли з чергової крамниці.
— Годі, мені й за це дістанеться, — зітхнула Марічка.
— Пішли ще. — Оксана потягнула її у відділ білизни.
— Ні-ні! За це Олег взагалі перестане зі мною розмовляти! — скрикнула Марічка.
— Дивись, які мережива! Візьми комплект бруслинового кольору. Під твоє волосся. — Оксана тримала в руках дивовижний бюстгальтер. — Можна пеньюар підібрати… Хоча ні, це вже занадто.
— Хто побачить цю красу під сукнею? Та й коштує дорого. Не спокушай, — стояла на своєму Марічка.
— Нащо таке носити під одягом? Його треба вдягати ввечері, щоб чоловік оцінив твої достоїнства. БерВони вийшли з кафе, вітер грає в їхніх волоссях, а попереду — нові дороги, нові обрії, нове життя, яке чекає на Марічку з відкритими обіймами.