На душі у Олени було важко, як це завжди буває після кладовища. У маршрутці разом із нею їхало ще кілька людей. Усі в своїх думках.
Автобус звернув з об’їзної дороги до міста. За вікном потяглися одно- та двоповерхівки околиці. Скоро й вони зникнуть з лиця землі — на їхньому місці виростуть нові райони з широкими вулицями та багатоповерхівками.
Олена, піддавшись пориву, вийшла на найближчій зупинці. Раптом, коли приїде наступного разу, цей район, де вона виросла, залишиться лише у спогадах? Вона йшла по вуличці з пошарпаними низенькими будиночками та тривожно думала, що не знайде свого дому, де пройшло її найщасливіше дитинство.
Більшість вікон були вибиті, двері під’їздів розчинені, немов роззявлені роти в німому крику. Мешканців давно розселили до нових квартир. Пусто, лише машини та автобуси проїжджають повз. Ось і її дім. Олена зраділа йому, як старому другу.
Без мешканців дім здавався мертвим. Залишилась лавка біля під’їзду, почорніла від часу. А через два будинки вже маячить стріла крана. Ось-ось знесуть і цей дім.
Олена заплющила очі — і наче побачила маму у вікні на другому поверсі, яка виглядала її серед дівчаток, що грали у класики у дворику. З відчинених вікон лунає дзвін посуду, пахне смаженою цибулею. У чиїйсь квартирі бубоніть телевізор. З вікна тітки Наді чується її верескливий голос — лає п’яного чоловіка.
«Оленко, обідати!» — донісся з далекого минулого дзвінкий мамин голос.
Олена здригнулася й відкрила очі. Ні мами, нікого — лише вікна бездушно дивляться на неї пустими глазницями.
Але Олена вже не могла зупинитись і згадувала, згадувала…
***
«Оленко, обідати!» — гукає у вікно мама.
І вона бігом піднімається по стертих сходах на другий поверх, залітає в квартиру, і ще в передпокої чує: «Руки мий і за стіл!» А тато сидить між столом і холодильником, читає газету й чекає, поки всі сядуть…
Олена так яскраво згадала це, що навіть відчула запах кислих щів. З очей покотилися сльози. Вона провела пальцями під очима, змахуючи їх.
Ось вона йде до школи з портфелем. Не встигла відійти й на кілька кроків, як ззаду почувся тупіт Миколиних ніг.
«Оленько, почекай!» — кричить він.
Догнав, пішов поруч.
«Домашку з математики даси списати?»
«А чому ввечері не зайшов?» — спитала Олена.
«Твоя мама так на мене дивиться, ніби боїться, що я щось вкраду».
«Не вигадуй». — Олена ледь повернула голову й глянула на його профіль.
Як він змінився за літо! Виріс, темне волосся вигоріло на сонці, а смаглява шкіра ще потемніша. З-під коміра визирає тонка шия, на якій збоку билась жилка. Їй здається, що вона її бачить. Ні, звичайно, не бачить. Просто колись помітила і запам’ятала.
Коли він став таким? Олена впізнавала й не впізнавала свого дитячого друга, сусіда Миколу, що жив у тому ж під’їзді на першому поверсі. Побачив її у вікно — і вибіг наздогін.
Микола відчув її погляд, теж подивився. Олена не встигла відвести очі. Погляд його чайного кольору обпік, як окріп, щоки й вуха спалахнули соромом, серце забилось часто й нерівно.
Батьки обоих працювали на заводі, саме там і отримали ці квартири. Мама Миколи теж була бухгалтером на заводі, а мама Олени — медсестрою у лікарні. Завод і досі тут, неподалік, димить товстими трубами.
«Ти куди вступатимеш?» — раптом спитала Олена.
«У політех. Після інституту піду на завод інженером, а потім стану директором і все тут зміню».
«Серйозно?» — здивувалася Олена. — «Ніколи не чула, щоб хтось мріяв стати директором заводу».
«Не віриш? А побачиш», — впевнено сказав Микола.
«Інженером зрозуміло, а навіщо тобі цей завод? Його ж от-от закриють. Верстати старі, цехи розвалюються. Легше новий звести», — безтурботно зауважила Олена.
«Багато ти тямиш. Його ніколи не закриють. Він один із перших у країні. Місцева пам’ятка. Градоутворююче підприємство. Без нього тисячі людей опиняться на вулиці», — серйозно сказав Микола. — «А ти?»
«А я вступатиму в університет, тільки не тут, а у Києві. Буду перекладачем, побачу багато країн. Хоча лікарем теж непогано, психотерапевтом. Ще не вирішила, цілий рік є, щоб визначитися», — вихваляючись, відповіла Олена.
У останню неділю вересня класом поїхали до однокласника на дачу — святкувати його день народження. Дача недалеко від міста, на березі Дніпра. Під ногами шелестіло золоте листя, низьке сонце, пробиваючись крізь рідкий листопад, сліпило в очі.
Батьки з дівчатками накривали стіл прямо в саду, а хлопці грали у волейбол. Після обіду всі розійшлися лісом. Там уперше Микола поцілував Олену.
Яким був той рік! Обоє раптом дорослішали, шаленіли від кохання, до знемІ тепер, стоячи перед ним у директорському кабінеті, Олена зрозуміла, що вже нікуди не поїде, бо її щастя завжди було тут, поруч із ним.