Олександра йшла додому в ранні осінні сутінки. Вуличні ліхтарі, як завжди, горіли не всі, а у дворах їх і зовсім не було. Перед під’їздом щоосені стояла велика калюжа, а припарковані машини не давали її обійти. Але сьогодні калюжі не було, хоча цілий день моросив дощик. Вона зникла.
Олександра відчинила двері і озирнулася. Світло з під’їзда падало на блискучий мокрий асфальт. «Не здалося. Диво, і годі».
Ліфт чекав її на першому поверсі, що теж було незвично. Зазвичай ввечері він стояв десь нагорі. Двері розсунулися, запрошуючи її всередину. «Неймовірно. Ні, точно сталося диво», — подумала Олександра і зайшла. Натиснула кнопку і глянула на своє відбиття у забризканому дзеркалі.
На неї дивилося потьмяніле втомлене обличчя з сумними очима. Вона одразу відвернулася і почала заправляти вибите з-під берета пасмо волосся. Але в цю мить кабінка здригнулася і зупинилася, двері з дзижчанням розсунулися, випускаючи Олександру на майданчик.
— Я вдома, — сказала вона голосно і клацнула вимикачем, розганяючи темряву, що встигла зібратися в квартирі.
Півроку тому померла мама. З того часу в пустотілій квартирі Олександру чекали самотність, порожнеча і спогади. Додому вона не поспішала і часто затримувалася в редакції. Усіх співробітників виносило хвилиною в шосту вечора, а вона залишалася. Дописувала матеріали, складала плани на завтра. Колеги її не любили, вважали педантичною і неуступливою. А вона просто звикла якісно і швидко виконувати роботу – і того ж вимагала від інших.
Раніше вдома її чекала хвора мати, не було часу розслабитися чи пожаліти себе. До хвороби вона працювала вчителькою, виховувала доньку в строгості. Олександра звикла робити все на «відмінно», щоб не підвести маму, хоч і не без внутрішнього опору. А тепер сама стала такою ж вимогливою.
Був у неї один роман у житті. Але стосунки розпалися, не дійшовши до весілля. Мама тоді вже хворіла, і Олександра відмовилася переїжджати до нареченого, не могла кинути її. А він не хотів жити в маленькій квартирі з хворою майбутньою тещею.
Так і залишилася в тридцять два роки Олександра сама. Ті чоловіки, що працювали в редакції, були або одружені, або ловили кожну спідничку. А окрім роботи вона ніде не бувала. Раніше через маму, тепер – через втому і байдужість до власного життя. Її чекав самотній вечір перед телевізором чи з книгою.
У суботу Олександра прокинулася пізно, потягнулася і глянула у вікно. Двір був присипаний тонким шаром снігу, на якому чітко вимальовувалися сліди. Значить, морозу не було – сніг незабаром розтане. І їй захотілося пройтися по білому покривалу, залишити і свої відбитки. Вона поспішила до ванної.
Багато треба для щастя? Перший сніг і два затишних вихідних попереду. Олександра поснідала, вдягнулася і вийшла на вулицю.
— Олесю, ти в магазин? Не купиш мені хліб і батон? — почула вона за спиною.
Це з вікна на першому поверсі виглядала сусідка.
— Добре. Може, ще щось? — спитала Олександра.
Стара задумалася на мить.
— Ні, більше нічого, тільки хліб і батон. — Вікно зачинилося.
Що ж, тепер у неї була мета. І Олександра пішла до магазину, обережно ступаючи подалі від чужих слідів.
Віддаючи хліб сусідці, вона спитала: куди поділася калюжа біля під’їзду?
— Нов— Це новий двірник калюжу розгнав, молодець же, правда?