**Двірник нашого подвір’я**
Оксана йшла додому в ранні осінні сутінки. Вуличні ліхтарі, як завжди, горіли не всі, а в подвір’ях їх і зовсім не було. Перед під’їздом завжди восени стояла велика калюжа, а припарковані машини не давали її обійти. Але сьогодні калюжі не було, хоча весь день моросив дощик. Вона зникла.
Оксана відчинила вхідні двері й озирнулася. Світло з під’їзду падало на блискучий мокрий асфальт. «Не здалося. Диво, та й годі», — подумала вона.
Ліфт чекав її на першому поверсі, що теж було незвично. Зазвичай ввечері він стояв десь нагорі. Двері ліфта розсунулися, запрошуючи її всередину. «Диво. Ні, щось не так», — подумала Оксана й увійшла в кабіну. Натиснула кнопку й кинула швидкий погляд на своє відображення у забризканому дзеркалі.
На неї дивилося похмуре втомлене обличчя з сумними очима. Оксана відвернулася й за звичкою стала заправляти пасмо волосся, що вибилося з-під берета. Але в цю мить кабіна здригнулася й зупинилася, двері з брязкотом розсунулися, випускаючи її на поверх.
— Я вдома, — сказала вона вголос і клацнула вимикачем, зганяючи темряву, що встигла зібратися в квартирі.
Півроку тому померла мати. Відтоді в порожній квартирі Оксану чекали самотність, порожнеча й спогади. Додому вона не поспішала й часто затримувалася в редакції. Усіх співробітників розносило точно о шостій, а вона залишалася. Приводила справи до ладу, записувала плани на наступний день. Оксану не любили колеги, вважали педантичною й неуступливою. А вона просто звикла робити все чітко й швидко — і того ж вимагала від інших.
Раніше вдома її чекала хвора мати, не було часу розслабитися, пожаліти себе. До хвороби вона працювала вчителькою, виховувала доньку в строгості. Оксана звикла все робити на «відмінно», щоб не підвести матір, хоч і не без внутрішнього опору. А тепер сама стала такою ж вимогливою.
Був у неї єдиний роман у житті. Але стосунки не склалися, не дійшовши до весілля. Мати вже тоді хворіла, і Оксана відмовилася переїжджати до нареченого, не могла кинути її одну. А він не погоджувався жити в маленькій квартирі з хворою майбутньою тещею.
Так і залишилася в тридцять два роки Оксана сама. Ті чоловіки, що працювали в редакції, були або одружені, або не пропускали жодної спідниці. А крім роботи вона ніде не бувала. Раніше — через матір, тепер — через втому й байдужість до власного життя. Її чекав самотній вечір перед телевізором або з книгою.
У суботу Оксана прокинулася пізно, потягнулася й виглянула у вікно. Двір був вкритий тонким шаром снігу, на якому чітко вимальовувалися сліди. Значить, не підморозило, і сніг незабаром розтане. Їй захотілося пройтися по тонкій білій покривці, залишити й свої сліди. Вона поспішила до ванної.
Чого багато треба для щастя? Випав сніг і два затишні вихідні попереду. Оксана поснідала, вдяглася й вийшла на вулицю.
— Оксанко, ти в магазин? Не купиш мені батон і хліб? — почула вона за спиною.
Це з вікна на першому поверсі визирнула сусідка.
— Добре. Може, ще щось? — запитала Оксана.
Старушка замислилася.
— Ні, нічого не треба, тільки хліб і батон. — Вікно зачинилося.
Ну що ж, тепер у неї з’явилася хоча б мета. І Оксана пішла до магазину, намагаючись ступати подалі від чужих слідів.
Віддаючи хліб сусідці, вона запитала, куди поділася калюжа перед під’їздом?
— Це новий двірник розгнав її. Молодець, правда?
— А куди подівся старий? — Не те щоб Оксану це хвилювало. Вона запитала радше для порядку.
— Помер тиждень тому. А ти зайди, розповідатиму далі.
Робити було нічого, і Оксана зайшла до затишної, заставленої стародавньою меблями квартири.
— Іду я кілька днів тому з пошти, а в дворі чоловік сидить на лавці. Похмурий, але не п’яний. П’яниць я впізнаю зразу, бо чоловік мій пив, царство йому небесне. Цей не схожий на марнотратника. Як не гляну у вікно — все сидить. А холодно ж, листопад. Значить, немає йому куди йти.
Вийшла я до нього, запитала, чого він тут чекає. А в нього очі нещасні. Іди, кажу, до під’їзду, зігрійся. Якщо робота потрібна, кажу, у нас двірник помер. Ось як засипало листям. Іди, кажу, зранку до ЖЕКу, влаштуйся двірником, чого просто так сидіти?
Глянь, як двір вичистив. Працьовитий, чемний, вітається. І живе в комірчині. Видно, справді нема куди йти. Аж ось він, легкий на око.
По двору йшов високий чоловік, явно не старий, але щетина додавала йому віку.
Наступного дня Оксана побачила з вікна, як новий двірник скребав асфальт мітлою. Шурх-шурх, шурх-шурх. Вона довго спостерігала за монотоннимиОксана вийшла до нього, передала пачку соли, посміхнулась, і раптом зрозуміла — нарешті знайшла те, чого шукала все життя.