Вдача у людей різна. Комусь пощастить зустріти кохання з першого погляду й прожити з ним у щасті все життя. А комусь доведеться пройти крізь зради та розлучення, перш ніж знайти справжнє щастя.
Юрко належав до других. З майбутньою дружиною він познайомився ще в університеті. Гарненька й скромна Оксана приїхала з невеликого провінційного містечка. Вона відразу сподобалася Юркові. Сам він був звичайним хлопцем, нічим не вирізнявся. Оксана довго не відповідала йому взаємністю.
Але на останньому курсі, коли більшість студентів вже знайшли собі пари, а деякі навіть встигли обзавестися дітьми, Оксана несподівано звернула на Юрка увагу. Він був на сьомому небі від щастя й, звичайно, незабаром зробив їй пропозицію. До його радості, вона погодилася.
Мати Юрка розуміла, що дівчині не хочеться повертатися в провінцію. Шлюб із сином гарантував їй прописку у великому обласному центрі, велику квартиру в самому серці міста та гарну роботу. Але, бачачи, який син щасливий, вирішила не руйнувати його ілюзій.
Весілля відгуляли одразу після випуску. У заміському ресторані зібралася купа народу — переважно студентська компанія. Тільки батьки нареченої не приїхали.
Оксана пояснила, що батько хворий, прикутий до ліжка, а мати не може його покинути. На подальші розпитування вона відповідала неохоче. Її обличчя похмурішало, а на віях затремтіли сльози. Батьки Юрка вирішили не турбувати її зайвими запитаннями. Вона й так переживає. Допомогу пропонували, але Оксана відмовлялася.
“Куди тільки мама батька не возила. Ніхто не зміг йому допомогти”, — при цих словах очі Оксани потьмяніли від горя.
Батьки Юрка всіляко намагалися замінити їй рідних. Жили всі разом дружно й щасливо. Оксана майже одразу завагітніла. На роботу влаштовуватися не стала — грошей і так вистачало, а скоро треба буде йти у декрет. А там, може, і другий прилетить. Через дев’ять місяців Оксана народила сина. Батьки наполягли, щоб хлопчика назвали на честь її батька — Василем.
Завагітніти вдруге Оксана змогла лише через вісім років. До того часу вони з Юрком вже купили власну квартиру. Пологи були важкими, передчасними. На світ з’явилася крихітна, слабенька дівчинка. Назвали її Марічкою — на честь мами Юрка.
Ні батько, ні мати Оксани так і не побачили онуків. Через рік після народження Василя помер батько. Мати пережила його лише на вісім місяців.
Коли Марічка пішла до школи, Оксана захотіла працювати. Набридло сидіти вдома. Звісно, за фахом вже не влаштуєшся — усі знання забулися, досвіду жодного. Батьки Юрка підключили знайомих, і Оксану взяли у велику компанію помічницею директора, а простіше кажучи — секретаркою.
Тепер вона багато часу проводила у фітнес-клубі. Почала стильно одягатися, гарно фарбуватися. Виглядала як ділова жінка, а не як домашня квочка. Друзі й колеги докоряли Юркові: “Що ж ти таку красуню дружину вдома тримав? Ховав від усіх?”
Оксана забула про дітей. Василь закінчував школу, збирався вступати до університету — скоро житиме самостійно. А дочка Марічка майже весь час проводила у бабусі з дідусем. Ті її безмежно пестили, компенсуючи відсутність матері.
Все частіше Юрко чув від дружини докори: мов, за собою не доглядає, живіт виріс, треба записатися до клубу, підтягнути м’язи. І все частіше ставила йому за приклад свого начальника — той старший, а виглядає на тридцять.
Юрко зрозумів, що це означає. Одного разу він вирішив заїхати до дружини на роботу. Знайшовся привід: у батька скоро ювілей, треба купити щось незвичайне, варто порадитися з дружиною. Не при батьках же це обговорювати.
Увійшов у приймальню — нікого. Постукав у двері до директора. Не дочекавшись відповіді, зайшов. Оглянув порожній кабінет і помітив ще одні двері. Підійшовши, почув характерні зітхання, що не залишали сумнівів у тому, що там відбувалося.
Не роздумуючи, Юрко відчинив двері. Його скромниця Оксана, із задраною спідницею, сиділа верхом на розвалившомуся на дивані директорі зі спущеними штанами. Він упізнав її одразу — адже вони прожили разом сімнадцять років.
Юрко стояв, наче вкопЮрко глянув на Оксану, мовчки зачинив двері та вийшов, усвідомивши, що його ілюзії про сім’ю розвіялися назавжди, але в серці вже проростало нове щастя – справжнє і безумовне.