— Не жалкуєш? — запитав Максим, обіймаючи Оксану, що притулилася до його грудей.
— Ні. А ти? — Оксана підвела голову й глянула на чоловіка.
— Я щасливий. Знаєш, коли ти прийшла до нас з Марічкою, я відразу зрозумів — це доля. Все, що було до тебе, трапилося лише для того, щоб ми зустрілися. Після того як пішла…
Оксана притулила палець до його губ.
— Не згадуй погане. Тепер усе буде добре…
Рік тому
Оксана застелила святкову скатерть, розклала тарілки, виделки, дві келихи.
— Ти певна, що правильно зробили, залишившись вдома? У компанії було б веселіше. Ще встигнемо до Петра, — сказав Андрій, коли вона повернулася на кухню.
— Певна. Візьми це на стіл. — Вона підсунула йому тарілку з ковбасою та сиром, салатник. — Із друзями зустрінемося завтра. Ми вже три роки разом і жодного разу не зустрічали Новий рік наодинці. А як зустрінеш, так його й проведеш.
— Тобто хочеш запрограмувати нас на цілий рік самотності удвох? — похитав головою Андрій, зупинившись у дверях.
— Було б чудово. Шкода, що не вийде, — зітхнула Оксана.
— Гаразд, давай спробуємо, — здався він і вийшов із кухні.
Вона дістала з холодильника шампанське, ще один салатник і понесла в кімнату.
— Ну як? Гадаю, вийшло непогано. — Андрій показав, як розставив приборку. — Може, вже провечемо старий рік? А то я зараз слиною захлинуся.
— Ще ні. Дай мені п’ять хвилин. Хочу надіти нову сукню і причепуритися. — Вона пішла у спальню.
— Навіщо нова сукня, якщо ми вдома й без гостей? — буркнув Андрій, хапаючи шматок ковбаси.
— Бо це свято! — відгукнулася зі спальні Оксана.
«От тобі й творча натура з любов’ю до ефектів», — подумав Андрій і взяв ще один шматок.
Незабаром у кімнату увійшла Оксана в яскраво-синій сукні, з розкутими по плечах кучерями.
Андрій схвалив поглядом. Вона обернулася на підборах, і спідниця закрутилася, обвиваючи стрункі ноги.
— Тепер можна сідати за стіл і провожати старий рік, — весело сказала Оксана, позираючи на годинник.
— Ох, скільки всього. Ми цього не з’їмо. Може, подзвонимо Степанові? Він із матір’ю вдома, — запропонував Андрій.
— Завтра подзвонимо. Відкривай шампанське. — Оксана сяяла.
«Якась незвичайна сьогодні», — подумав Андрій і взявся за пляшку.
— Ти сьогодні якась… — він завагався, шукаючи слово, — немов збуджена.
— Трохи. Почекай, дізнаєшся. — Новина розривала її, але вона скаже її після бою курантів, щоб вийшло урочисто.
Вони випили, поласували. Андрій відкинувся на стілець і дивився на легкий фільм по телевізору.
— Чому ти майже не пила? — запитав він, помітивши, що Оксана лише змочила губи.
— Інакше засну, а я хочу побачити концерт, — відповіла вона.
— Піду покурю. — Андрій вийшов на балкон.
Сніжинки падали повільно, у вікнах мерехтіли вогники. У сусідньому дворі хтось запустив петарди.
— Андрію, іди, зараз Президент виступатиме, — покликала Оксана.
Він зробив останню затяжку й кинув цигарку.
Коли він увійшов, з екрана лунало звернення. Андрій слухав крізь сон. Все, як завжди. Він налив собі ще шампанського і чекав бою курантів.
— Ти знову не пила? — здивувався він, побачивши повний келих перед Оксаною. — А як же бажання?
— Андрію, я маю тобі щось сказати. — Вона випросталася. — Налий собі ще.
— Я хотіла сказати… Цей Новий рік ми зустрічаємо не удвох, а утрьох. Нас уже ціла компанія. — Очі Оксани сяяли.
Андрій дивився на неї, не розуміючи.
— Не здогадуєшся? Я вагітна. У нас буде дитина. Власне, вона вже є, просто ще крихітна.
Андрій випив і поставив порожній келих.
— Ти не радий? — голос Оксани затремтів.
— Радий, але… — він замовк, — ми ж хотіли почекати.
— Ми вже три роки разом. Мені двадцять вісім. Я хочу дитину. Чого чекати? Вона вже є.
— Але… Ти ж пила таблетки…
— Я перестала їх брати минулого місяця. — Оксана сплеснула руками. — Правда, чудово?
— Тому ти не пішла до Петра з Наталкою? — здогадався Андрій.
— Так. Я думала… після цього ти зробиш мені пропозицію. — Голос її зник. — Що ж, тоді лишається одне…
Дві сльози скотилися по її щоках. Вона схопилася й побігла на кухню.
— Оксано, я не сказав, що не радий, просто несподівано. — Андрій кинувся за нею.
Вона вискочила на балкон і тримала двері.
— То що за дитячі витівки? Там холодно. — Він рвонув двері, і Оксана ледве не впала.
— Чому не сказала, що перестала пити таблетки?
— Бо ти знову переконав би мене почекати. МиА потім, три роки потому, вони зустрічали Новий рік уже у п’ятьох — з Марічкою, маленьким Андрійком і новонародженою Софійкою, а за вікном сніг падав м’яко, ніби обіцяючи, що все буде добре.