Одного жовтневого дощового вечора…
Вечірня служба добігла кінця. У храмі було мало людей. Дощ із снігом звечора наганяв прохолоду, і більшість парафіян побоялися вийти з хати.
Храм поступово спорожнів, люди виходили, раз-у-раз відчиняючи двері. Вітер коливав полум’я свічок, вони димилися тоненькими струмками. Згодом ущухло і шелестіння кроків по кам’яній підлозі. Оксана залишилася сама.
Вийшовши з-за прилавка церковної крамнички, вона обійшла порожній храм, гасячи свічки й знімаючи воск з підсвічників. Потім погасила всі лампадки біля ікон. Вузькі вікна з вітражним склом ледве пропускали світло вуличних ліхтарів. Горіла лише одна лампочка над свічковою крамницею, і її проміння грало на позолочених окладах ікон.
З лівого приділу вийшов отець Василь, накинувши на рясу темну куртку.
— Вартовий вже прийшов? — спитав він, підійшовши до Оксани.
— Ще ні. Що передати?
— Нічого. До завтра. — Він кивнув і попрямував до дверей.
Оксана принесла відро води з шваброю й почала мити підлогу. Завжди любила ранкову чистоту в храмі. Раптом знову потягнуло сквозняком, і важкі двері тихо зачинилися. Вона обернулася. Вартовий перехрестився від дверей, кивнув Оксані й пройшов повз неї до своєї комірчини. Оксана ніколи не чула його голосу, хоча отець Василь запевняв, що той не німий.
Закінчивши прибирання, Оксана переодягнулася, оглянула храм останнім поглядом, перевіряючи, чи всі лампадки погашені, і прошепотіла перед кожною іконою: *«Святий Миколає, моли Бога за нас»*, *«Пресвята Богородице, заступи нас»*, *«Господи Ісусе Христе, Сину Божий…»*
— Я пішла! — гукнула вона вартовому. Голос розлігся під склепіннями.
Оксана вимкнула світло й вийшла на ґанок. Послухала — кроків не було чути, але засув заскрипів: вартовий замкнув двері зсередини. І тут вона почула біля себе писк.
Схилившись, Оксана очікувала побачити кошеня чи цуценя, що ховалося під дахом від дощу, але замість цього побачила невеликий білий клуночок у темряві.
— Дитинка! Та хто ж тебе тут покинув? — Вона підняла легенький згорток, відгорнула куток ковдри й побачила зморшкувате немовляче личко.
— Господи, у матері серця нема, коли в таку погоду дитину на вулиці полишила. Як же ніхто не помітив?
«Що мені робити? Стукати у двері храма? Викликати поліцію чи швидку?» Все це було правильно, але, піддавшись імпульсу, Оксана вирішила віднести дитину додому й звідти подзвонити отцю Василю, щоб разом вирішити, що робити з найденим.
Не встигла вона зійти з ґанку, як із темряви вирвалась жінка.
— Віддайте! — крикнула вона й вихопила клунок у Оксани.
За голосом, безсердечна мати була зовсім молодою.
— Твоя дитина? Гріх такий — кинути немовля. А якби воно захворіло? — суворо сказала Оксана.
— Не кинула, а лишила на хвилину, — вимовила дівчина, давячись сльозами.
— Чому ж у храм не занесла? — пом’якшившись, запитала Оксана.
Молода мати не відповіла й уже відходила, притискаючи дитину до грудей.
— Є куди йти? — гукнула їй услід Оксана.
Дівчина сповільнила крок і озирнулась.
— Бачу, що нікуди, — пробурмотіла Оксана. — Почекай! — вона підбігла. — Іди до мене. Живу недалеко. Дитина, мабуть, голодна чи мокра. І сама вся промокла. Не можна в таку погоду з малям блукати.
Жінка, хоч і напружено, але пішла з нею. Дорогою Оксана розповідала, що чоловік у неї помер, а дітей Бог не дав. Що гостя їй не завадить, а навпаки — буде радістю. Речі загубили? Не біда, у сусідки недавно народила донька — можна позичити пелюшки й одяг. Вона говорила й говорила, відволікаючи дівчину від поганих думок.
— Ось і прийшли. Заходь. — Оксана відчинила двері під’їзду. — Живу на шостому поверсі…
У ліфті вона розгледіла, що одяг на молодій матері промок наскрізь, а губи посиніли від холоду.
— Дай дитину, а ти роздягайся. Тапочки надінь. Заходь у кімнату, поклади на диван.
Коли Оксана зайшла до кімнати, гостя вже розповила донечку. Та рухала тоненькими рученятами, розкривала ротика.
— Голодна. Накрий її, я зараз побіжу до сусідки.
— Оксано, у тебе що, дитина з’явилася? — здивувалася сусідка Марія.
— Родичка приїхала з малям. Речі в дорозі загубили, — вигадала Оксана.
Марія принесла цілий пакет із пелюшками й дитячим одягом.
— Навіщо так багато? — здивувалася Оксана.
— Ми вже зросли з цього. Бери, не пропадати ж добру.
Повернувшись, Оксана побачила, що гостя годує дитину.
— Молоко є? От і добре. А то суміші зараз дорогі. Ось пелюшки й одяг. Тепер чайник поставлю.
Поки варилася кава, Оксана думала: не дарма Господь привів цІ ось тепер, дивлячись, як її онука грається з власною донечкою, Лідія зрозуміла — кожна з них знайшла своє щастя саме там, куди їх привів Господь.