Дмитро зійшов з потяга, попрощався з провідницею й пішов до старого однорівневого будинку вокзалу. Всередині був один великий зал. Вздовж стін розташовувалися квиткові каси, кіоски з газетами та напоями, а посередині стояли ряди залізних лавок, зварених між собою. Ліворуч від дверей — невеличкий буфет із товстою жінкою за прилавком. Біля десяти людей сиділи та чекали свого потяга.
“Молодий чоловіче, дайте сто гривень, на квиток не вистачає”, — промовила жінка невизначеного віку, що підійшла до нього.
Обличчя червоне, макіяж накладений неохайно. В ніздрі вдарив запах перегару.
“А може, краще я вам закуску куплю?” — сказав Дмитро, взяв жінку під лікоть і хотів підвести до буфету, та вона вирвала руку.
“Відчепись! А з виду пристойний чоловік!” — закричала вона на весь зал.
Розмови на мить стихли, усі обернулися до них, але за мить уже відвернулися, і гомін знову заповнив приміщення.
“А йди ти…” — Жінка відійшла від Дмитра.
Він усміхнувся і підійшов до буфетниці.
“Правильно зробив, молодий, що грошей не дав. Щодня тут жебракує. Зовсім опустилася. А яка гарна була… Що кохання з людьми робить”. — Жінка зітхнула й похитала головою. — “Може, кави з пиріжком?”
“Ні, дякую. Мені потрібно до села Калинове. Де тут автобус зупиняється?”
“До Калинового сьогодні вже не буде. Завтра вранці о пів на шосту буде”. — Буфетниця помітила, що Дмитро застрашився. — “Надворі постійно приватники стоять. Місцеві мужики вечорами підробляють, тільки беруть дорого”.
“Дякую”. — Дмитро взяв у дужу велику спортивну сумку й пішов до виходу.
Надворі швидко стемніло. Він дістав із кишені куртки телефон, набрав номер і приклав до вуха. Але ніхто не відповів.
Раптом із боку будівлі зупинилася срібляста “Лада”, із неї вибігла дівчина й проминула повз Дмитра до вокзалу. Вона йому здалася десь баченою. Звідки? Він уперше приїхав сюди — не міг її бачити. Дмитро повернувся всередину. Дівчина розмовляла з буфетницею. Він підійшов.
“Може, чаю?” — запитала буфетниця.
“Дякую, тітонько Любо, я їду”. — Вона обернулася й налетіла на Дмитра.
“Вибачте, не помітила вас”.
Дмитро побачив блакитні, як озера, очі, ямочки на пухких щоках — і зрозумів, що гарнішої дівчини не зустрічав.
“Ось, до речі, Тарас їде до Калинового. Тарасе, підвези хлопця”, — сказала жінка.
Дівчина уважно подивилася на Дмитра.
“Бувайте, тітонько Любо. Поїхали”, — промовила вона й пішла до виходу.
Він ледве встигав за нею. Тетяна відчинила двері з пасажирського боку й витягла великий пакет.
“Дозвольте, допоможу”, — простягнув руку Дмитро.
“Не треба. Там фата та квіти”, — дівчина усміхнулася, і ямочки на її щоках ожили. — “Краще відкрийте задні двері”.
Тетяна поставила пакет на заднє сидіння й обернулася до Дмитра.
“Сідайте в машину”.
“Постривайте… Ви ж Тетяна! А я думав, звідки мені ваше обличчя знайоме. Ви в житті ще краща”, — побачивши її здивований погляд, поспішно додав: “Я ж до вас із Степаном на весілля їду. Ми разом служили. Тільки він мене не зустрів і на дзвінки не відповідає”.
“У нього сьогодні парубоцька вечірка”, — знову заграли ямочки на щоках Тетяни.
“Я бачив вас на фото, Степан показував”, — додав Дмитро.
Машина їхала вузькою дорогою, що вилася крізь ліс. Світло фар відтісняло пітьму, заганяючи її за дерева.
“Не страшно самій у темряві лісом їздити?” — запитав Дмитро.
“Ні. Та й рідко сама їжджу. Просто сьогодні Степан не зміг поїхати зі мною до міста”.
“А у вас у селі нема квітів?” — зацікавився він.
“Є, звісно. Це букет нареченої. Хотілося щось особливе”, — Тетяна уважно дивилася на дорогу.
“Як швидко у вас із весіллям. Всього рік минув після армії”. — Дмитро зніяковів, що вліз не в свою справу.
“Ми зі Степаном ще перед армією домовилися, що коли він повернеться — одружимось”, — весело відповіла Тетяна.
Дмитро не міг відірвати погляду від її ямочок.
“То ви виходите за нього через домовленість? Не через кохання?” — тихо запитав він.
“І через кохання теж”, — не помітивши його осудливого тону, відповіла Тетяна.
Деякий час вони їхали мовчки.
“А ви добре керуєте”, — перервав мовчання Дмитро.
“Стьопка ще в школі навчив. Вас куди відвезти в селі? До готелю?”
“Мабуть”, — відповів він.
“Знаєте що? Я вас краще відразу до кафе, на парубоцьку, відвезу, а там із Степаном домовитеся”, — запропонувала Тетяна.
“До кафе з сумкою якось незручно”, — засумнівався Дмитро.
“Давайте я візьму її до себе. Вранці заберете. Тоді до кафе?” — кинула на нього шВасиль звернувся до Тетяни, подивився їй у вічі й м’яко сказав: “Я знав, що твого щастя вартий більше за неї”.
Тетяна усміхнулася, а сльози нарешті перестали текти.