**Сестри**
Ганна прокинулася зі світанком, приготувала сніданок, зібрала чоловікові їсти з собою, і лише тоді пішла будити його.
— Галю, нащо так багато? Та ж завтра повернусь, — промовив чоловік, побачивши об’ємну сумку.
— Два дні треба щось їсти. Не буде тобі часу там готувати — розігрієш і поїси. Не вигадуй. Там окрім їжі ще теплий одяг. Ночі вже холодні. Пий чай, поки не охолонув, — відмахнулася Ганна.
Чоловік поїв, одягнувся, узяв сумку.
— Я поїхав, а ти лягай, досипай, — сказав він, виходячи з квартири.
Ганна зачинила за ним двері, повернулася на кухню та глянула у вікно. Вона знала: на середині подвір’я Андрій обернеться й помахатиме їй. Чоловік справді зупинився, озирнувся на будинок і підняв руку. Вона помахала у відповідь. Ганна усміхнулася про себе: *«Немов молодята»*. На душі стало тепло і спокійно.
Останнім часом, як пішла на пенсію, вона завжди так проводжала чоловіка. Разом прожили двадцять шість років. Не так багато для їхнього віку. В кожного за плечима був досвід минулих стосунків.
Ганна не любила залишатися сама. Поїхала б із ним на дачу, але обіцяла доньці посидіти з онуком. Вона зітхнула. Спати не хотілося. Але що робити? Прибирати ще рано — не вмикатиме пилосос о шостій ранку. У панельках чути все: сусіди в вихідні люблять поспати.
Від нудьги Ганна лігла на ліжко прямо в халаті. Думала про все на світі — і незабаром заснула.
Їй навіть приснився сон. У бабусі в селі була собака — Білка, велика й куцата. Уві сні вона підбігла до Ганни, радісно виляючи хвостом. *«Білко! Звідки ти?»* — спитала вона і простягнула руку, щоб погладити собаку. Та раптом оскалилася. Ганна відсмикнула долоню, не розуміючи, чому Білка не дала себе торкнути…
Вона здригнулася й прокинулася. У кімнаті було порожньо — ніякої Білки тут і бути не могло. Пес здох від старості, коли Ганні було чотирнадцять. Вона глянула на годинник — проспала лише десять хвилин. Заплющила очі знову. *«Померші сняться до негоди, а собаки — до родичів»*, — встигла подумати вона, як подзвонили у двері. Хто це так рано?
Ганна підвелася, натягнула капці й пішла до передпокою. Дзвінок повторився, немов підганяв її.
— Іду вже, іду! — буркнула Ганна і відчинила двері.
Побачивши на порозі гостю, ледь не захлопнула її перед носом. Перша думка найправдивіша. Потім вона шкодувала, що не зробила цього. На порозі стояла її молодша сестра. Серце закалатало, наче пташка в сітках.
— Здоровенькі були, сестричко! — сказала Оксана, наголошуючи на останньому слові, й усміхнулась.
Її великі зуби виступали вперед. Коли вона посміхалася, було видно край блідо-рожевих ясен. *«А кажуть — провісних снів не буває»*, — подумала Ганна. Думка була неприємна. Візит сестри після багатьох років розлуки не навівав нічого доброго.
Вони мали різних батьків і десять років різниці. Батько Ганни загинув у аварії, через три роки мати вийшла заміж знову і народила Оксану. Сестри не були схожі ані зовні, ані характером. Ганна — повненька, невисока, з тонкими рисами обличчя й м’яким характером. Оксана — висока, худа, з видовженим лицем і виступаючими зубами.
— Що, так і стоятиму на порозі? У хату не запросиш? — спитала Оксана.
У Ганни ще був шанс захлопнути двері. Але це ж сестра, хоч і несподівана.
— Заходь, — сказала вона, розчиняючи двері ширше.
Оксана увійшла в хату, скинула туфлі на підборах, поправила перед дзеркалом зачіску й повернулася до Ганни.
— Не чекала? А ось і я. — Оксана хотіла взути Андрієві шльопанці, але Ганна дістала гостеві. Вони були малі, але інших не було.
— Ну, показуй, як живеш. — Оксана пройшла в кімнату, озираючись, немов шукаючи кожен недогляд.
— В тебе царські хороми! І меблі імпортні, і ремонт… — Оксана глянула на сестру. На мить Ганна побачила в її очах заздрість та злість. Але за мить та знову посміхалася, оскаливши зуби. І Ганна знову згадала той сон.
— Оце так. Вдало вийшла заміж. А де ж твій?
— На дачі, — неохоче відповіла Ганна.
— І дача є? Та ви ж буржуї, — протягнула Оксана з інтонацією, що нагадувала: *«Ну-ну, побачимо»*.
— Навіщо приїхала? — не витримала Ганна.
— Занудьгувала. У нас же нікого більше немає. Тільки ми одна в одної, — сказала Оксана, розглядаючи фото доньки з онуком. — Це хто? Донька?
Ганна мовчала.
— А я от сама. З Сашком ми швидко розійшлися. Після нього ще двічі була замужем. І знаєш — інші чоловіки нічим не відрізнялися від першого. Навіть міняти не варто було, — довірливо додала ОкГанна тримала її руку до останнього подиху, розуміючи, що вже ніколи не зможе сказати слова, які так і не прозвучали між ними.