**День прощення**
Останнім автобусом Марійка повернулася із міста в село. Цілий день метушилася: то в лікарні — отримувала необхідні довідки, то в похоронному бюро, потім знову в лікарню — віднесла в морз узелок з одягом. Мати завчасно сама його підготувала. Встигла заскочити до себе в квартиру та перевдягнутися в чорний светр.
Марійка сіла на стілець біля столу, витягнула гудучі від втоми ноги, не маючи сил роздягнутися. У хаті похолодніло, треба б розігріти піч. Виїхала зранку, а тепер уже вечір. Вона німо дивилася на брудні сліди на підлозі — від лікаря швидкої, від чоловіків, що виносили матір з хати та везли до міста, від сусідів. Не відразу зрозуміла, що весь час двері залишалися розчинені, а жовтень на дворі. Не знала, чи можна мити підлогу. На всяк випадок вирішила залишити все, як є.
За дверима почулися кроки. Марійка схопилася, подумавши, що це приїхала Галя, але в кімнату ввійшла сусідка.
— Я бачила, що ти повернулася. Чим допомогти? — спитала тітка Оля, мамина подруга.
— Ні… — Марійка знову опустилася на стілець.
— Холодно в тебе. Зараз печку розтоплю. — Тітка Оля вийшла й невдовзі повернулася з в’язкою дров, затріпалася на кухні, розпалюючи вогонь.
На мить Марійці здалося, що це мама, що її смерть просто наснилася…
— Ну от, скоро буде тепло. — У кімнату ввійшла не мати, а тітка Оля. — Не турбуйся про поминки. Завтра похорон? Їдь до міста, а ми тут із Ганною все приготуємо. Галя знає? Приїде?
— Телефон не відповідає, повідомлення написала. Не знаю… Дякую вам, — ледве ворухнувши губами, промовила Марійка.
— Та годі, ми ж не чужі. З твоєю матір’ю, як рідні були. — У голосі почувся докір, і Марійка це відчула, підвела на жінку очі. — Ну, я піду, — зніяковіла тітка Оля і рушила до дверей. Взялася за ручку і зупинилася. — Двері завтра не замикай, гаразд?
Марійка кивнула, прикусивши губу. У печі тріщали дрова, вогонь гув у трубі, хата ожила. І вже не відчувалося того важкого самотнього холодку, що закрався в оселю після смерті матері. Кажуть же, що в перші дні померлі поруч відчуваються. Марійка навіть озирнулася, але нічого не побачила.
Мати останнім часом сильно хворіла. Після смерті батька вона втратила сенс життя, занепадала на очах. Іноді Марійці здавалося, що та не хоче жити, поспішає до батька. Стала похмурою і мовчазною. Після школи Марійка поїхала до міста, вступила до коледжу на бухгалтерію.
Щовихідних приїжджала до мами, благо, недалеко. Привозила продукти, допомагала по господарству. Останній рік мати різко схудла і ослабла. Марійка відвезла її до лікарні, де почула невтішний діагноз. Мати сприйняла його байдуже, навіть, здавалося, зраділа, а не засмутилася.
Коли вона вже ледве вставала з ліжка, Марійка взяла відпустку і приїхала. На роботі попередила — можливо, доведеться брати дні за свій рахунок. Через місяць мати померла. Останні два дні не їла, не говорила, лежала у напівзабутті.
Марійка постійно розмовляла з нею, неважливо, чи чула та її. Від власного голосу ставало менш страшно й нудно. В останній день вона просила в матері прощення за все, благала не покидати її, гладила схудлу, безжиттєву руку.
Говорила, що ось-ось приїде Галя. При звуках імені сестри повіки матері здригнулися, але очі не відкрила. Можливо, вже була там, в іншому світі, з батьком, куди всі ці роки так прагнула?
Батько був роботящий, пив мало, знав міру, що рідкість у селі. Багато жінок, чиї чоловіки спивалися, намагалися його спокусити, кликали до себе під виглядом допомоги. Але він любив матір, не зраджував. У селі таке не сховаєш.
Із зарплати завжди приносив їм із сестрою кульок цукерок. Як же вони тішилися цим скромним подарункам.
Помер рано, точніше, загинув. І мати не змирилася з втратою. Марійці тоді було лише сім, а Галя вже закінчила дев’ятий клас. Як тільки втекла з дому після трагедії, щоб вступити до училища, так ніколи сюди й не поверталася.
Незадовго до смерті, коли мати ще могла говорити, вона просила Марійку подзвонити сестрі, щоб та приїхала. Вона дзвонила, писала, але телефон або не відповідав, або був вимкнений. Останній раз написала, коли мати померла, але Галя так і не відповіла. Марійка брехала їй, що в Галі хвора донька. Одужає — і приїде. Чи вірила мати? Вона не знала.
Згадала, як рік тому, коли лікарі озвучили жахливий діагноз, подзвонила сестрі й попросила приїхати. Галя сприйняла новину байдуже.
— Вона ж мене вигнала, хіба забула? Не приїду, — різко відповіла старша сестра.
— Ви обидві варті одна одної. Вона може померти, приїдь, поговори, простіть… — умов— Я приїду, — несподівано тихо сказала Галя, і цього разу вона не поклала слухавку, а тримала його, поки Марійка, через сльози, розповіла про все, що треба зробити перед похоронами.