Ось щоденниковий запис, переосмислений у світлі українського контексту.
Богдан запізно зрозумів, що стоїть на табуреті з мотузкою в руках, і як це може виглядати з боку.
Він сидів на ліжку в одних спортивних штанах, спустивши ноги на підлогу. Знову здалося, що мати кличе його:
— Богдане, сину… Богдане…
Майже щоніч прокидався від цього голосу. Розумів, що вона не може гукати його — адже три тижні тому її не стало. Але все одно сідав, слухав, чекав.
Останні півроку вона не вставала. Богдан працював вдома, щоб бути поруч. Пробував наймати сидєлку, але через три дні та втекла, прихопивши мамині золоті сережки та гроші з ящика. Більше не наважувався.
Працюючи за комп’ютером, напружено прислухався, і за першим же покликом біг до неї. Втомлювався так, що інколи засинав прямо над клавіатурою. А тієї ночі прокинувся, кинувся до її кімнати — і побачив, що вона вже не дихає. Ридав, благав у неї вибачення за те, що, окрім горя, відчував і полегшення. Відмучилася. Він вільний.
Але зараз, три тижні потому, він не відчував радості — тільки гнітючу порожнечу.
Вона завжди була жвавою, співала, коли прасувала або прибирала. Здавалося, такою буде вічно. Богдан не міг уявити, що вона буде повільно вгасати.
Спати більше не хотілося. Поглянув на годинник — шоста ранку. За вікном — сирий осінній дощ. Він наче просочився й у кімнату, зробив все блідим. Тихо, пусто, без кольорів.
Йому здавалося, що він сам став таким же сірим. Встав, одягнувся й підійшов до дверей її кімнати. Заходив туди лише раз — коли вибирав у шафі сукню на похорон. Різко відчинив двері й увійшов. У ніздрі вдарив знайомий запах ліків, сечі й хворого тіла. Не дивлячись на порожнє ліжко, підійшов до вікна, розсунув штори й розкрив його навстіж.
У кімнату ворвався свіжий холодкуватий повітря разом із гамором прокидаючогося міста. І дивним чином кімтра ожила, кольори стали яскравішими. Богдан відчув прилив сил. Зірвав із ліжка простирадло, кинув на підлогу. Туди же полетів мамин халат, що висів на стільці. Зібрав купу й відніс у ванну, закинув у пральку.
Повернувся з відрами, зметив у них усі пляшечки й упаковки з таблетками. Застелив ліжко, прибрав, витер пил, помив підлогу. Вдихати стало легше. Натхненний, прибрав усю хату.
Поглянув на результат і підійшов до вікна, поки грівся чайник. Ніби підхопивши його енергію, сонце пробилося крізь хмари. Десь далеко виглянула блакитна смужка неба, і настрій покращився.
У холодильнику було пусто. Богдан не міг пригадати, коли їв востаннє. Мати їла тільки розтерту їжу, а в нього не було сил готувати окремо. Потім доїдав те, що залишилося після поминок. Але зараз у холодильнику стояла лише банка з огірками, вкрита пліснявою, та пляшка зі зкислим молоком. Він викинув усе в смітник.
Випив кухоль міцної кави, але від неї в шлунку стало нудотно. Накинув куртку, узяв картку й вийшов. На зворотному шляху зайшов у магазин, купив хліб, молоко, пачку макаронів, ковбасу, яблука… Міг би купити все, що очі бачать, але стримався.
Дома зварив макарони, швидко з’їв два бутерброди. Чув, як зупинилася пралька.
Усю білизну не вмістити у ванній. Балкона не було — вирішив натягнути мотузку в кімнаті. В комірці знайшов шпагат, який мати зберігала «на всяк випадок».
Раптом згадав Оксану. Була у нього дівчина. Зустрічалися два роки. Мати не заперечувала проти весілля, але Богдан не поспішав. Любив, але її плани на майбутнє його дратували.
Мати казала: «Якщо не одружишся зараз — не одружишся ніколи». Він здавався. Але тут вона захворіла, і Оксана сама відклала весілля. Хто ж хоче вОксана почала рідкішати до них, потім зовсім зникла, але тепер, коли він стояв тут із мотузкою, готуючись розвісити білизну, Богдан раптом усвідомив — життя, на його подив, ще не скінчилося.