Оксана
Оксана навчалася в університеті, аби оплатити навчання, працювала ночами — як і більшість студентів. Мати не могла їй допомагати, а на саму стипендію у великому місті не виживеш.
Після літньої сесії вона взяла відпустку й на три тижні поїхала до матері. Поверталася відпочинена, виспана, навантажена картоплею з городу та банками варення, які мати акуратно склала у сумку.
Оксана вийшла з автобуса на привокзальній площі. Після довгої дороги сумка здалася вдвічі важчою. Вона з мукою дотяглася до зупинки маршрутки й з полегшенням поставила валізу на лавку.
Поверталася вона із легкістю. У матері добре, але вже два роки жила сама, звикла розпоряджатися своїм часом. Скучала за шумним містом, за подругами. Коли почала працювати, змогла собі дозволити зняти квартиру й виїхати з гуртожитку.
Квартирка крихітна, у спальному районі, але головне — недорога. Вікна виходили на пустир, зарослий бур’яном, за яким стіною стояв ліс. Вночі за вікном — жодного вогника, але вранці сонце заливало кімнату яскравим світлом. А зимою від білого снігу, що вкривав пустир, навіть у темряві було світло.
Поруч хтось тихо заскиглив. Оксана заглянула під лавку й побачила гостру коричневу мордочку. У великих опуклих карих очах стояв страх і біль. Тільки зараз помітила повідець, яким собака була прив’язана до лавки. Вона присіла навпочіпки. Такса відповзла від неї глибше, дрібно тремтячи всім тілом.
— Не бійся. Виходь. — Оксана обережно потягнула за повідець.
Неохоче, поскиглюючи, такса виповзла з-під лавки, готов— намагаючись при першій нагоді сховатися знову, але Оксана міцно тримала повідець, і в цю мить вона зрозуміла, що вже не зможе відпустити.