У Тараса була звичайна сім’я. Мама та тато любили його, як і він їх. Разом у вихідні ходили в кіно та театр, на ковзанку, влітку їздили на Карпати. Вони збирали камінці, батько вчив Тараса плавати… Потім збанкрутувала компанія, в якій він працював. І батько запив. А напившись, лаяв уряд, президента, закони. Усі були винні в тому, що він втратив роботу.
Коли мама, втомившись від його п’яних монологів, просила батька йти спати, він накидався на неї. Останнім часом він одразу починав чіплятися. Вона відправляла Тараса в його кімнату, але він усе чув, здригався від криків, від звуків розбитого посуду. Що він міг зробити?
Коли батько нарешті засинав, наповнюючи кімнату хропінням і кислим запахом перегару, мама приходила до Тараса, часто засинаючи з ним на його вузенькому ліжку. Він помічав синці на її руках, навіть на обличчі. Вранці батько благав пробачення й клявся, що більше не торкнеться мами…
Ранком мама обережно йшла. Проспавшись, ішов і батько «шукати роботу», як він казав. Тарас залишався сам, робив уроки. Він навчався у третьому класі в другу зміну. Сам розігрівав собі обід, їв і йшов до школи.
Вечором усе починалося спочатку.
— Що, батько знов учора буянив? — запитала сусідка Галина Іванівна, яка жила за стінкою.
— Так, — коротко кивнув Тарас.
— Чому мати не викликає поліцію?
— Мені пора, я в школу запізнююся, — Тарас поспішив геть.
— Ну біжи, біжи, — дивлячись йому вслід, зітхнула сусідка.
Коли Тарас прийшов зі школи, мама готувала на кухні вечерю. Батька вдома не було — чому Тарас зрадів. Сів за стіл і став розповідати прості шкільні новини. А потім сказав, що без батька краще, і було б добре, якби він більше не повертався додому.
Мама кисло на нього поглянула.
— У нього важкий період, сину. Влаштується на роботу, і все буде як раніше.
Але батько прийшов додому, з гуркотом роздягався в передпокої, щось роняв і стогнав. Мама одразу зіпнулася, визирнула з кухні.
— Іди в свою кімнату, — тихо сказала вона, підштовхнувши Тараса в спину.
Він сидів у своїй кімнаті і слухав. Але сьогодні все було інакше, тихіше. Потім мама коротко скрикнула, щось важке впало на підлогу. Тарас обережно вийшов і зазирнув у кухню. Батько стояв, широко розставивши ноги, дивлячись на маму, яка лежала розпростерта на підлозі. Тарас не витримав, скрикнув. Батько повернув голову і подивився на нього налитими кров’ю очима.
— Сину, — сказав він.
Тарас вибіг з квартири і подзвонив у сусідські двері. Його трусило. Галина Іванівна нічого не зрозуміла з його пояснень, але викликала поліцію та швидку. Вони приїхали майже одночасно. Батька забрали, маму відвезли до лікарні. Тарас ту ніч ночував у сусідки.
Вранці вони з Галиною Іванівною поїхали до мами. Вона лежала в палаті одна, опутана прозорими трубками. Спала, не прокинулася, навіть коли Тарас кликав її і штовхав за руку. Лікар відвів Галину Іванівну в коридор, а Тарас залишився з мамою.
Він усе будив і будив її. Йому стало нудно, сусідка не поверталася, і Тарас пішов її шукати. Одні з дверей, що виходили в коридор, були привідчинені. Він почув, як лікар казав комусь, що «вона в комі і навряд чи прокинеться, але треба вірити…» Він злякався і втік із лікарні.
Галина Іванівна знайшла його на лавочці лікарняного парку. Всю дорогу додому він проплакав. Сусідка втрачала терпіння, намагаючись його заспокоїти. Дома вона запитала, чи є у них із мамою рідні?
— Бабуся в селі, — відповів Тарас.
— Далеко звідси?
— На автобусі півтори години, потім ще три кілометри пішки.
— Ти пам’ятаєш дорогу?
— Я що, маленький? — образився Тарас.
— Завтра вранці я відвезу тебе до бабусі, — сказала Галина Іванівна.
Але вранці їй подзвонила донька подруги і попросила терміново приїхати. Сказала, що її мати помирає. Галина розгубилася.
— Я проводжу тебе до вокзалу і посажу в автобус. Вибач, що не зможу поїхати з тобою. Ти вже великий хлопчик.
На вокзалі вона попросила водія автобуса приглянути за Тарасом. Той пообіцяв. І Тарас поїхав до бабусі один. Від монотонного гуркоту мотора та пережитого він швидко заснув. Здавалося, лише заплющив очі, а в наступну мить хтось торсав його за плече.
— Гей, хлопче, прокидайся, приїхали, — будила його жінка, яка сиділа на сусідньому сидінні.
Тарас встав і пішов до виходу.
— Гей, хлопчик, йди разом із усіма, не відставай. Я не можу тебе провести, мені треба їхати назад, — сказав йому водій.
Тарас кивнув і вийшов із автобуса. Люди швидко розійшлися по домівках, на дорозі, що вела за село, він залишивсяТарас міцно тримав мамину руку, відчуваючи, як темні хмари минулого поступово розсіюються, залишаючи лише надію на світле майбутнє, де біль немає місця.