**Пізнє щастя**
Сьогодні довго блукав по незнайомому місту, аж доки не прийшов на вокзал. Ноги гули від втоми, а на душі було гірко. Їхав сюди з радістю, а тепер мчав, наче провинився пес.
Помітив вільну лавку в залі очікування й сів перепочити. «Зараз трохи переведу дух, а потім піду за квитком. П’ять хвилин уже нічого не змінять. Добре, що не взяв зворотнього завчасно… Планував пробути тиждень… Та ну його.»
Коли ноги трохи відпочили, підняв важку спортивну сумку на плече й пішов до каси. Стоючи в черзі, дивився на вокзальну метушню й думав, що робитиму, якщо квитків не буде. Але касирка видала йому білет. Правда, залишалося чекати поїзда ще три з половиною години. Нічого. Головне – квиток є, а отже, він поїде додому.
Борис сховав квиток і паспорт у кишеню, озирнувся – його місце вже зайняли. Вийшов на перон. Біля стін вокзалу теж стояли лавки. Одна із платформ зайнята – там стояв готовий до відправлення швидкий поїзд. На екрані біля шостої платформи світилися час і маршрут. Всі пасажири вже зайняли місця, тому лавки біля вокзалу були порожні.
Гострий запах креозоту й пилу змішувався з димом, перегаром і потом. Навіть свіже повітря не рятувало. За день через вокзал проходять тисячі людей, і не всі з них чисті й тверезі.
Борис сів на лавку, звідки добре було видно всі екрани й платформи, і приготувався чекати. У думках знову і знову прокручував розмову з онуком Галіни, шкодував, що тоді не знайшов правильних слів…
— Вільне місце? — почув він біля себе молодий чоловічий голос.
Підняв очі й побачив чоловіка у строгому костюмі з невеличкою валізкою на колесиках.
— Вільне, присідайте, — відповів Борис і трохи посунувся, хоча місця було досить.
Той сів на інший кінець лавки, послабив краватку й присунув валізу до себе.
— У відрядження? — спитав Борис, бо хотілося поговорити, почути живий голос.
— Навпаки, повертаюсь додому, — неохоче відповів незнайомець, глянувши на нього.
— Я теж додому їду, — зітхнув Борис.
— Теж із відрядження? — з іронією спитав чоловік.
— Ні. У гостях був. Думав затриматися на тиждень, але не вийшло, — Борис понурив голову.
— Вигнали? — зі співчуттям спитав сусід.
— Щось на кшталт того. Сиджу, чекаю львівський поїзд. А ви?
— Не пощастило нам з вами, довго чекати доведеться. Я теж раніше повертаюся. Довелося міняти квиток.
— А вагон у вас який? — зацікавився Борис.
— Одинадцятий.
— То ми поїдемо разом. А купе не п’яте, часом?
— П’яте, — недовірливо відповів чоловік і дістав квиток.
— Ото збіг! Ви щойно купували квиток? — спитав він, уважніше оглядаючи Бориса.
— Так.
— Я мав їхати через два дні, але подзвонила дружиОчікуючи її відповіді, Борис усміхнувся — життя подарувало йому другий шанс, і він більше не збирається його втрачати.