**Щоденник**
Після смерті батька Оля з чоловіком вирішили продати хату в селі. Оля чекала дитину, а гроші потрібні були на більшу квартиру в місті.
Стояло тепле вересневе сонце. Оля озирнулася навколо — село змінилося. За рік поросли високі паркани, а замість старих хат з’явилися нові, з яскравими дахами. Лише їхній дім залишився таким, як раніше.
Слава зупинив «Renault» біля ганку. Оля вийшла й глибоко вдихнула свіже повітря. У голові закрутилося від цього запаху. Вона відчинила двері й увійшла. Дім здавався маленьким, ніби зім’явся за ці роки.
Цілий рік тут ніхто не жив. Після маминих похоронів батько їздив сюди сам. Ділянка велика, але він нічого не садив — ходив у ліс, на риболовлю. Минулого року він також рвався сюди, хоч уже сильно хворів. Казав, що тут легше дихати, що повітря лікує.
На початку травня вони привезли його сюди. Оля тоді зрозуміла, як батько зів’яв. Він не зміг би жити тут сам, тож вона умовила його повернутися назад, у місто. За місяць він зліг, а в кінці вересня його не стало.
Вони зі Славою — містяни, не часто їздитимуть сюди. Далеко від Києва, а відпустку вони люблять проводити біля моря. Без догляду хата розвалиться. Вона вже виглядає занедбаною. Тому вирішили продати, поки ще міцна. Якщо з віком занудить за тишею — куплять щось ближче до міста.
На очі Олі набігли сльози від спогадів. Цей дім дістався їй від діда з бабою. Спочатку пішла мама, потім вони самі, а минулого року — батько.
Оля зупинилася перед портретом молодої дівчини на стіні. Слава заніс речі, підійшов і обійняв її ззаду.
— А я не бачив у тебе такого фото. Скільки тобі тут? — спитав він, розглядаючи знімок.
— Це не я, а мама. Їй тут, мабуть, шістнадцять чи сімнадцять, ще в школі вчилася.
— Ти дуже схожа. Я подумав, що це ти. — Він заглянув їй у вічі. — Давай відро, я принесу води, а ти звариш чаю.
Оля хлипнула носом і пішла на кухню. Повернулася з цинковим відром.
— Воно перевернуте стояло. Але сполосни. Колонка через два будинки, — сказала вона, передаючи відро.
— Та я пам’ятаю. — Слава вийшов, а порожнє відро скрипіло у його руці.
Оля повернулася на кухню, спробувала ввімкнути плитку, але та не запалилася. «Пробки викручені», — згадала вона. Вони лежали на полиці під лічильником у кімнаті. Вона вкрутила їх, торкнулася долонею — металевий диск грівся.
Вона оглянулася. Нічого не візьме звідси, хіба що мамине фото. Треба зайти до сусідів, запропонувати речі.
Після чаю Оля зайшла до тітки Галі. Між їхніми дворами не було високого паркану.
— Продаєте? — спитала сусідка.
— Так, — кивнула Оля.
— Зайду подивлюся, хоч у мене свого добра повно. Скажу іншим?
— Звісно, — зраділа Оля.
Повернувшись, вона побачила, як Слава сортує сміття. Треба ж затопити піч — у хаті сиро. Оля пішла на горище, піднявшись по хиткій драбині.
— Може, краще я? — спитав чоловік, відірвавшись від паперів.
— Ні, я сама.
Колись Оля боялася лізти на горище. Вночі здавалося, що хтось ходить над головою. Батько казав, що це кіт або хата скрипить, остигаючи. Але вона все одно накривалася ковдрою.
Сонце пробивалося крізь маленьке віконце. Пил танцював у його променях.
— Нічого страшного тут немає, — голосно сказала Оля.
Від її голосу тіні в кутках зійшлися. Вона обережно обходила павутиння, натягнуте між мотузками, на яких баба сушила білизну. Відкрила коробку — там лежали ялинкові іграшки. «Оце так, — здивувалася вона, — баба з дідом ставили ялинку». Вона ніколи не була тут взимку.
В іншій коробці лежали іграшки, яких Оля не пам’ятала. В кутку стояла прялка. Нічого потрібного. Вона підійшла до краю отвору й глянула назад. Погляд зачепився за куточок зошита, що стирчав з-під дошки.
Оля витягнула спітнілу зошитку. Жовті сторінки, склеїлись від вологи. Вона побачила записи і зрозуміла — це щоденник. Мамин.
Негарно читати чужі щоденники. Мами вже давно немає, а її думки залишилися. З іншого боку — для чого його писати? Аби хтось колись прочитав. Чому ж мама сховала його під самою стріхою?
Оля сіла на перевернуте відро й почала перегортати. Деякі записи були довгі, інші — на кілька рядків. Вона відкрила сторінку навмання.
**21.06.1988**
Вчора приїхав Андрій. Яким же він став гарним! Сьогодні зустрілися біля річки. Він уже плавав, коли я прийшла. Побачив мене, виліз з води. На дві голови вищий. Біля нього я відчула себе маленькою…
**23.06**
Сказав, що я гарна, і так дивився, що аж спекло. Думаю лише про нього…
Оля відірвала погляд. Вона знала маму як маму,Оля закрила щоденник, зітхнула глибоко й вирішила, що деякі таємниці краще лишатися минулим.