Кінець вересня видався теплим і сухим. Ось-ось похолодає, почнуться дощі. Адже осіння погода непередбачувана. «Треба обов’язково з’їздити на дачу, бо як почнуть дощі, дорога розкисне, і потрапити туди можна буде лише з настанням морозів», — зітхнула Віра й знову набрала номер чоловіка.
— Вірочко Володимирівно, можна піти на годинку раніше? Мама попросила відвезти її на дачу, — бухгалтер Олеся підняла бровки дівочкою дужкою й дивилася на начальницю благально.
— Я й сама б хотіла піти. Гаразд, але в понеділок бути на роботі вчасно. І жодних лікарняних. Зрозуміла? Бо більше не відпущу, — натякнуто строго сказала Віра.
— Дуже вам дякую, Віро Володимирівно. Прийду вчасно, обіцяю. — Олеся посміхнулася, схопила свій светрик і вискочила з кабінету.
«Дивно, підійшла відпроситися, а комп’ютер вже вимкнула й сумочку взяла. Швидка. Знало, що відпущу. Але де ж Іван?» Віра знову набрала його номер, і знову беземоційний голос повідомив, що «абонент тимчасово недоступний». — Нічого, завтра не викрутиться, як солоденький поїде на дачу. Мамі скоро день народження, треба картоплі привезти, банки з соліннями…
Віра поклала телефон, торкнулася миші, щоб розбудити екран, і знову заглибилася в таблиці.
Коли задзвонив телефон, вона так зраділа, що відповіла, навіть не подивившись.
— Ване, чому ти вимкнув телефон? Дзвоню цілий день…
— Перепрошую, це оперуповноважений… Іванов, — перебив її незнайомий чоловічий голос.
Це було так несподівано, а прізвище «Іванов» збило Віру з пантелику, що вона подумала — може, помилилася.
— Ване, ти де? — запитала вона насторожено.
— Ви дружина Івана Васильовича Завального? Як до вас звертатися? — продовжив чоловік.
— Віра Володимирівна… — Віра закашлялася. — Можна просто Віра. А де Іван? — Серце вже билося тривожно, відчуваючи погане.
— Чи не могли б ви приїхати до четвертої міської лікарні? Я чекатиму вас у приймальному відділенні, — сказав чоловік.
— Ч-чого в лікарню? Що з Ванею? — скрикнула Віра.
— Я вас чекаю, — сказав він, і зв’язок перервався.
Віра набрала невідомий номер, але він уже був зайнятий. Тремтячими руками вона ледве закрила файли, вимкнула комп’ютер, схопила сумку, зірвала з вішалки плащ і вибігла з кабінету.
В голові кружляли жахливі образи: чоловік потрапив в аварію, в комі, або… «Ні, він живий, інакше б мене викликали до моргу. Звісно, живий», — переконувала себе Віра.
Вона не могла згадати, яким автобусом дістатися до лікарні, тому виставила руку на дорозі. Впіймала попутку, і через десять хвилин бігла вже територією лікарні до головного корпусу.
— Я дружина Івана Завального! — крикнула вона, задихаючись, увійшовши в приймальне.
З-за столу підвівся високий чоловік років сорока. Він знов представився, але Віра не слухала. Нащо його ім’я, коли треба побачити чоловіка, переконатися, що з ним все гаразд?
— Ходімо, — нарешті сказав він, показуючи на двері.
Віра вийшла на вулицю, нічого не розуміючи. Чому не можна пройти до відділення через приймальну? Але чоловік обійшов будівлю й направився до невеличкої цегляної споруди позаду. Коло дверей зупинився.
— Вибачте, що не сказав відразу. Люди по-різному реагують…
Віра перевела погляд на синю табличку: «Морг судово-медичної експертизи…» Вона захиталася, але міцна рука підтримала її.
— Він… загинув? — голос раптом став сипливим. — Я дзвонила йому цілий день, хотіла на дачу з’їздити…
— Так. За його телефоном ми вас і знайшли. Присядьте. — Іванов підвів її до лавки. Ноги не слухалися.
— Бачите, ваш чоловік сьогодні не був на роботі, — м’яко сказав слідчий.
— Цього не може бути. У нього ж перевірка, він сам сказав, — Віра не питала, вона роздумувала вголос.
— Ваш сусід по дачі зранку помітив машину на вашій ділянці. Здивувався, що ви приїхали у робочий день. В обід вирішив зайти, але двері йому не відкрили. Вашого номеру у нього немає. Він викликав поліцію.
— Його… вбили? — Віра нічого не розуміла.
— Ні. За попереднім висновком, ваш чоловік отруївся чадним газом.
— Сусід подумав, що ми приїхали разом… Значить, він бачив з чоловіком жінку? — Віра подивилася на оперуповноваженого.
— Так. Вона була з ним. Оксана Петрівна Корнієнко. Вам знайоме це ім’я?
Віра заплющила очі й заперечливо похитала головою.
— Цього не може бути.
Вони прожили разом двадцять один рік. У листопаді — річниця весілля. Коли в подруг рухалися сім’ї через зради, їй заздрили. Адже Іван завжди був взірцевим чоловіком і батьком. Вона теж так вважала.
— Вам ніВіра глянула на сніг, що тихо падав, і зрозуміла — життя триває, навіть коли здається, що воно зупинилося.