Кінець вересня видався теплим і сухим. Ось-ось закрутить холодом, зарядять дощі. Адже осіння погода непередбачувана. «Треба обов’язково з’їздити на дачу, а то почнуться дощі, розмокнуть дороги — і попасти туди можна буде лише з морозами», — зітхнула Віра і знову набрала номер чоловіка.
— Вірочко Володимирівно, можна піти на годинку раніше? Мама попросила відвезти її на дачу, — бухгалтерка Олеся підняла брови «дзвоником» і дивилася на начальницю благальним поглядом.
— Я й сама б не проти піти раніше. Гаразд, але в понеділок будь на роботі вчасно. І жодних лікарняних. Зрозуміла? Інакше більше не відпущу, — вдавано строго сказала Віра.
— Дякую вам велике, Віро Володимирівно! Прийду вчасно, обіцяю, — Олеся сяяла, схопила своє пальто і вискочила з кабінету.
«І справді, підійшла відпроситися, а комп’ютер уже вимкнула, і сумочку приготувала. Яка спритна! Знаю, що відпущу. Але де ж Дмитро?» — Віра знову набрала його номер, і знову автоматичний голос повідомив, що «абонент тимчасово недоступний». — Нічого, завтра не викрутиться, як миленький поїде на дачу. У мами скоро день народження, треба привезти картоплю, банки з соліннями…»
Віра відклала телефон, рушила мишею, щоб розбудити екран, і знову заглибилася у таблиці.
Коли задзвонив телефон, вона, не дивлячись, піднесла його до вуха.
— Діму, чому ти вимкнув телефон? Дзвоню цілий день…
— Перепрошую, це оперуповноважений… Іванченко, — перебив її незнайомий чоловічий голос.
Це було так несподівано, а прізвище «Іванченко» збило її з пантелику — може, почула неправильно?
— Дімо, ти де? — насторожено запитала вона.
— Ви дружина Дмитра Васильовича Ковальчука? Як до вас звертатися? — продовжив чоловік.
— Віра Володимирівна… — Віра закашлялася. — Можна просто Віра. А де Дмитро? — Серце вже бешкетувало в грудях, відчуваючи щось недобре.
— Чи не могли б ви приїхати до четвертої міської лікарні? Я вас зустріну у приймальному відділенні, — сказав чоловік.
— На-навіщо? Що з Дімою? — скрикнула Віра.
— Я вас чекаю, — голос обірвався.
Віра спробувала передзвонити, але номер був зайнятий. Дрижачими руками вона намагалася закрити файл, але миша не слухалася. Нарешті вона вимкнула комп’ютер, схопила сумку, накинула плащ і вибігла з кабінета.
В голові тіснилися страшні картини: аварія, операція, кома… «Ні, він живий, інакше б мене викликали не в лікарню, а в морг», — намагалася вона себе заспокоїти.
Не знаючи, яким автобусом їхати, Віра зупинила попутку. Через десять хвилин вона бігла через територію лікарні до головного корпусу, серце лупало, ноги підгиналися.
— Я дружина Дмитра Ковальчука! — скрикнула вона, уриваючи дихання.
З-за столу піднявся високий чоловік років сорока. Він знову представився, але Віра не слухала — їй було не до того.
— Ходімо, — нарешті сказав він, показуючи на вихід.
Віра вийшла, нічого не розуміючи. Чому не у палату? Але чоловік обійшов корпус і зупинився біля невеличкої цегляної будівлі. На табличці біля дверей було написано: «Морг судово-медичної експертизи…» Віра здригнулася, але сильна рука підтримала її.
— Він… помер? — голос раптом став сипатим. — Я дзвонила йому цілий день…
— Так. За його телефоном ми й знайшли вас. Присядьте. — Він підвів її до лавки. Ноги не слухалися.
— Ваш чоловік сьогодні не виходив на роботу, — м’яко сказав слідчий.
— Не може бути! У нього ж перевірка, сам казав, — Віра говорила навіть не до нього, а сама до себе.
— Ваш сусід по дачі зранку помітив машину на вашій ділянці. Здивувався, що ви приїхали в робочий день. В обід вирішив зайти, але двері йому не відкрили. Вашого номера у нього не було, тому він викликав поліцію.
— Його… вбили? — Віра нічого не розуміла.
— Ні. Судмедексперт попередньо встановив отруєння чадним газом.
— Сусід подумав, що ми приїхали разом… Значить, він бачив Дмитра з жінкою? — Віра дивилася на слідчого збентеженим поглядом.
— Так. Вона була з вашим чоловіком. Оксана Петрівна Лавренко. Вам це ім’я знайоме?
Віра заплющила очі і захитала головою.
— Цього не може бути.
Вони прожили разом двадцять один рік. У листопаді мала бути річниця. Коли в подруг руйнувалися сім’ї через зради, вони заздрили їй, Візі. Адже Дмитро завжди був взірцевим чоловіком і батьком. І вона теж у це вірила. Який сором… Вона схопилася за голову, гойдаючись.
— Вам нічого соромитися. Ми постараємося уникнути розголосу. Але хтось на його роботі міг знати, куди і з ким він поїхав.
Віра підняла на нього очі.
— Вибачте, ви говорили голосно. Нам потрібно, щоб ви підтвердили особу. Скажіть, коли будетеВона глянула на сніг за вікном і зрозуміла, що навіть найглибший біль колись загоюється, але довіру — ніколи.