— Ти, Оленко, не базікай. Головне — вдало вийти заміж. У будь-якому разі лише у плюсі будеш, — наставляла родичка.
Олена росла єдиною та улюбленою донькою, у якій батьки душі не чули. До кінця школи вона дедалі частіше згадувала, що хоче вчитися далі у Києві.
— Доню, у нас гарний університет. Нащо тобі до Києва? — питав батько.
— Тату, я хочу стати журналісткою. А після нашого університету я лише вчителькою стану.
Довго не погоджувалися батьки відпустити доньку. Скільки вони фільмів передивилися про зламані долі дівчат із провінції, які вирішили спробувати щастя у столиці. Та зрештою змирилися. Батько зв’язався з далекою родичкою, що мешкала у Києві. Та погодилася прихистити Олену на час навчання. Радості дівчини не було меж. Вона обіцяла батькам, що впорається, що їм не доведеться за неї червоніти, навпаки — пишатимуться нею.
Батько сам відвіз доньку, переконався, що вона влаштувалася нормально, залишив грошей на перший час і поїхав.
Олена жила у родички не безкоштовно. Прибирала квартиру, ходила до магазину, готувала. Сусіди похитували головами: от, зробила Зіна з родички покоївку. Жила та родичка одна, чоловік давно пішов до іншої, залишивши їй квартиру. Вона вважала своє життя вдалим: у Києві живе, у столиці, не десь. І Олену навчала:
— Ти, Оленко, не базікай. Навчання — то добре, але для жінки зовсім не головне. Головне — вдало вийти заміж за киянина. У будь-якому разі лише у плюсі будеш. Ось як я.
Олена слухала й снисхільно посміхалася. Про заміжжя вона поки не мріяла. А мріяла, щоб її помітили, оцінили здібності, взяли на роботу у престижне видання, а якщо щастя обере її своєю улюбленою — то й на телебаченні.
Та мрії мріями, а життя часто вносить свої корективи в амбітні плани. На третьому курсі Олена закохалася в Тараса. Познайомилися вони випадково. Святкували з подругами вдале закінчення літньої сесії. Тарас із другом теж були там. Помітив гарну дівчину, запросив на танець, потім провів до дому.
Подруги наперебій радили Олені не втрачати такого хлопця. На вісім років старший, киянин, з квартирою, симпатичний. Тарас не приховував, що розлучений, що має доньку. Та хто не помиляється у молодості? Донька живе не з ним, а з мамою, не заважатиме. А з іншого боку — значить, дітей любить.
Олена не будувала жодних планів, та Тарас їй подобався. Він бачив, що вона недосвідчена у любовних справах, не поспішав і поки не квапився запрошувати Олену до себе. Вони гуляли, відвідували виставки, театри, концерти. За всі роки у Києві Олена так добре не пізнала місто, як після зустрічі з Тарасом.
Він усе частіше говорив про кохання, про плани на майбутнє, про дітей, їхніх дітей. Голова Олені кружляла від щастя. Коли Тарас нарешті зробив їй пропозицію, вона відразу погодилася. Навчання залишалося зовсім небагато — останній рік. А попереду чекало доросле життя.
Тарас запросив Олену до батьків. Батько привітно усміхнувся і сховався за розгорнутою газетою. А мати прозоро натякала новій нареченій, що Тарас увагою жінок не обділений, що вдруге не дозволить синові зробити помилку, бачить, що Олені потрібна київська прописка, квартира…
— Невже ти не міг закохатися у рівню собі? Знову наступаєш на ті самі граблі, — закінчила свою тираду мати.
— Які граблі? Годі, мамо. Марічка, до речі, киянкою була. І це нам не завадило розлучитися, — різко обірвав її Тарас і вивів Олену.
До самої весілля вона більше не бачила його батьків. Зате часто Тарас привозив додому свою доньку Софійку. Назвали її на честь бабусі, що то була відомою актрисою у минулому, то дружиною знаменитого артиста… Олена так і не зрозуміла.
Софійка виявилася великою дівчинкою, не дуже гарненькою, але спокійною. Тарас тішився, що вони з Оленою швидко знайшли спільну мову. На весіллі свекруха натякнула, що з дітьми не варто поспішати. Олена поспішила запевнити її, що їй треба закінчити навчання та попрацювати кілька років, набратися досвіду. З дітьми вони не поспішатимуть. Устигнуть.
Коли вперше його мати привезла до них Софійку, то сказала, що батько не повинен позбавляти доньку уваги та любові, не повинен забувати про неї. Тарас цілий день возився з дівчинкою, виконуючи всі її бажання. Олена не нарікала. Намагалася зрозуміти та прийняти ситуацію. Коли виходила заміж, знала про доньку з першого шлюбу, знала, на що йде.
Після інституту Олена влаштувалася до газети — не престижної, але все ж таки київської. Її мрія збулася — вона жила та працювала у Києві, з коханим чоловіком. Пару разів вони навідувалися до батьків Олени з подарунками. Але найкращим подарунком для батьків були щасливі очі доньки.
Минуло майже три рокиПроходячи повз вітрину з газетами, Олена побачила заголовок про успішну журналістку з провінції — і усміхнулася, адже тепер вона навіть не шкодувала, що доля повернула її додому.