— Кинула дитину та втекла. Ох, ти… Проспалася, стара… — Марія застогнала, похитуючи головою з боку в бік.
У старому розбитому автобусі було задушно. Відкриті вікна впускали розпечений до тридцяти градусів повітря, але замість прохолоди воно несло в салон дорожній пил. Люди дрімали, розм’яклі від спеки.
Попереду заблищали золоті бані церковці, до якої тиснулися дерев’яні хати. А за ними визирали верхні поверхи цегляних п’ятиповерхівок. Люди прокинулися, заворушилися, почали збиратися. Хто спритніший, вже з речами ринув до дверей, щоб першим покинути душний автобус.
Лише одна жінка сиділа нерухомо, втупившись у вікно. Руки з синюватими жилками лежали на колінах. Підсвічені волосся з темним відростом неакуратно падали на бліде обличчя, підкреслюючи його виснаженість. Куточки гірко опущених губ, тонкі повіки у сітці зморшок — вона нагадувала людину, збиту життям, яка не чекає нічого доброго.
Автобус з останнім ривком зупинився на невеличкому майдані перед церквою. Люди нетерпляче товпилися біля дверей, поспішаючи вийти.
— Жінко, приїхали, кінцева, — гучно покликав її огрядний лисий водій, визираючи з-за перегородки.
Вона озирнулася. У автобусі, крім неї та водія, нікого не лишилося.
— Виходьте, — повторив він.
Вона підняла невелику торбину, підвелася й пішла до дверей.
— До побачення, — промовила, не обертаючись.
Щойно вона ступила на землю, двері з шипінням замкнулися. Жінка повільно рушила до дерев’яних хат. Раптом із церкви роздався удар дзвону, а за ним — мелодійний перезвін. Вона зупинилася, завмерла, підняла очі до неба, потім повернула й пішла до храма.
Пройшла вузькою стежкою, обро́слою квітами, й увійшла всередину. На неї пахнуло прохолодою з ароматом ладану. Промінь заходячого сонця, у якому танцювали пилинки, освітив підлогу.
Жінка ступила далі, і цокіт її підборів роздер тишу. Вона сіла на лаву біля входу.
— Вам погано? Води принести?
Поряд з’явилася дівчина в хустці, незважаючи на спеку. Блакитні очі виражали щиру турботу.
— Зараз принесу, — сказала вона й зникла, а незабаром повернулася зі склянкою води. — Ось, візьміть. Вода з джерела, довго холодна лишається.
Олена взяла склянку й відпила. Вода була кришталева й обпекла зуби холодом.
— Якщо щось потрібно — кажіть, — дівчина пішла до невеличкої крамнички з церковним начинням.
Жінка допила й підійшла до неї.
— Дякую. Ти місцева? Усіх знаєш?
— Село у нас невелике. А вам кого треба? — відповіла та.
— Марію… Гнатівну знаєш?
— Звісно, це моя бабуся. Тільки вона померла рік тому. А ви хто їй будете? — Дівчина вийшла з-за прилавка й уважно подивилася на незнайомку. — Ви ж Олена? — спитала вона. — Я Софія…
***
Вісімнадцять років тому
Марія сиділа на лавці перед хатиною, прижмурюючись від сонця.
— Мамо… — почувся поруч голос.
Вона обернулася, прикрила очі долонею. Перед нею стояла донька Олена, яка втекла більше року тому. В одній руці вона тримала немовля, у іншій — стару спортивну сумку.
— Повернулася… Я так і знала, що цим усе й закінчиться. Назавжди чи як? — непривітно спитала Марія.
У вікні сусідньої хати здригнула фіранка. Марія важко підвелася.
— Увійди в хату. Не треба сусідів чіпляти.
Олена трохи вагалася, але пішла за нею. Швидко окинула оком кімнату, поклала дитину на стару залізну ліжко.
— Хлопчик чи дівчинка? — байдуже спитала Марія.
— Донька. Софійка, — відповіла Олена.
— Я так і знала, — зітхнула Марія. — Видно, не солодко тобі було там, якщо до матері повернулася. А що робити збираєшся?
— Давай не зараз, мамо. Дуже втомилася.
— Гаразд. Куди поспішати? Молока немає? — Марія глянула на її кофту. — Ну й де тобі йому взятися? Зараз до Параски побіжу, вона козу тримає, дасть.
— У мене суміш є, — спішно сказала Олена.
— Не треба дитину отруювати. — Марія махнула рукою й пішла на кухню.
Повернувшись із банкою, вона не глянула на доньку й вийшла. Коли зайшла назад, Олена вже спала поруч із дитиною. Софійка ворушилася, надувала щічки. Марія довго дивилася то на доньку, то на онуку. Коли дівчинка заплакала, вона взяла її на руки.
— Ну-ну, чого розревілася? Твоя мамка тут, от тільки спить. Видно, справді натомилася.
Вона понесла малу на ліжко, знайла підгузки, перепеленала. Підігріла молоко й годувала. Дитина заспокоїлася.
До півночі вони сварялися, кричали шепотом. Олена плакала, просила зрозуміти, а Марія виливала накопичені образи. Заснули перед світанком.
Марію розбудив дитячий плач. Вона схопилася, підбігла до ліжка.
— Оленько, чогоВона подивилася на порожній простір біля себе, де ще хвилину тому лежала донька, і зрозуміла: матір — це не та, що народила, а та, що виплекала, виховала й ніколи не кинула.