— Ти, Льоню, не базікай марно. Головне — добре вийти заміж. У будь-якому разі виграєш, — повчала родичка.
Льоня росла єдиною і улюбленою донечкою, у якій батьки душі не чули. До закінчення школи все частіше говорила, що хоче вчитися далі, але не в рідному місті, а у Києві.
— Доню, у нас гарний університет. Навіщо тобі до Києва? — питав батько.
— Тату, я хочу стати журналісткою. А після нашого університету я лише вчителькою стану.
Довго не погоджувались батьки відпустити доньку. Скільки фільмів вони переглянули про зламані долі провінційних дівчат, що вирушили шукати щастя у столиці! Та зрештою змирились. Батько зв’язався з далекою родичкою, яка жила в Києві. Та погодилась прихистити Льоню на час навчання. Дівчина була в ейфорії. Пообіцяла батькам, що впорається, що вони не матимуть за неї сорому, а навіть пишатимуться нею.
Батько сам відвіз доньку, переконався, що їй добре, залишив грошей на перший час і поїхав додому.
Льоня жила у родички не безкоштовно. Прибирала, ходила за покупками, готувала. Сусіди хитали головами: «Оце так Лариса зробила з родички прислугу». Сама ж родичка батька жила одна — чоловік давно пішов до іншої, залишивши їй квартиру. Вона вважала своє життя вдалим: живе у Києві, у столиці, не в якомусь селі! І Льоню повчала:
— Ти, Льоню, не базікай марно. Навчання — це добре, але жінці воно не головне. Головне — добре вийти заміж. За киянина. Тоді в будь-якому разі виграєш. Як я.
Льоня слухала й зверхньо посміхалась. Про заміжжя вона поки не мріяла. А мріяла про те, щоб її помітили, оцінили здібності, взяли на роботу у престижне видання, а якщо пощастить — то й на телебачення.
Та мрії мріями, а життя часто вносить свої корективи. На третьому курсі Льоня закохалась у Андрія. Познайомились випадково: дівчата святкували вдалу сесію, Андрій із другом теж були там. Запримітив гарну дівчину, запросив на танець, потім проводжав додому.
Подружки наперебій радили Льоні не відпускати такого хлопця: на вісім років старший, киянин, з квартирою, симпатичний. Андрій не приховував, що розлучений, що має доньку. «Та хто в молодості не помилявся? Донька живе з матір’ю, не заважатиме. З іншого боку — значить, дітей любить».
Льоня не будувала планів, але Андрій їй подобався. Він бачив, що вона недосвідчена у коханні, не поспішав і поки не запрошував до себе. Вони гуляли, ходили на виставки, у театри, на концерти. За всі роки у Києві Льоня так добре не пізнала місто, як після зустрічей з Андрієм.
Він все частіше говорив про кохання, про спільне майбутнє, про дітей. Голова Льоні кружляла від щастя. Коли Андрій зробив їй пропозицію, вона одразу погодилась. Навчання залишалось трохи — останній рік. А попереду чекало доросле життя.
Андрій запросив Льоню до батьків. Батько привітно посміхнувся й сховався за газетою, а мати прозоро натякала нареченій, що Андрій завжди мав успіх у жінок, що не дозволить синові вдруге помилитись, що бачить: Льоні потрібна київська прописка, квартира…
— Невже не міг закохатись у рівню? Знову на ті самі граблі… — закінчила промову мати.
— Які граблі? Годі, мамо. Віка, до речі, була киянкою. І це нам не завадило розлучитись, — різко обірвав матір Андрій і вивів Льоню.
До весілля вона більше не бачила його батьків. Зате Андрій часто привозив доньку, Віолету. Назвали її на честь бабусі, яка чи була відомою актрисою, чи дружиною артиста… Льоня так і не зрозуміла.
Віолета вирослаВіолета виросла впертою дівчинкою, і хоч Льоня намагалась знайти з нею спільну мову, серце її завжди тривожилось за свого Євгенчика.