Дочекайся мене
Притулився спиною до шорсткої прохолодної стіни, заплющив очі. Здавалося, не рухатиметься з місця. Але за кілька хвилин примусив себе відірватись від опори й дійти до лікарняного кабінету.
Через кілька годин він вийшов із воріт лікарняного містечка. Після двох чашок міцної кави втома відступила. Прямо від воріт вела невеличка алея, що впиралася у проїжджу частину дороги. Промені сонця пробивалися крізь листя дерев, рухливим мереживом лягали на асфальт. Він не пам’ятав, щоб колись ходив цією алеєю — завжди приїжджав до лікарні на машині. А зараз раптом захотілося пройти цим сонячним шляхом, жмурячись від яскравого світла. Там удома все одно ніхто не чекав.
Максим повільно йшов, тішачись сонцем, тополиним пухом, що вже відшумів. Літо перевалило за північ, і попереду чекала відпустка. Сьогодні він переміг, відібрав у старої з косою життя пацієнта.
На одній із лавок сиділа молоденька дівчина у світлій сукні. Вона схилилася над книжкою. Пасма русявого волосся закривали її обличчя. Йому раптом несамовито захотілося побачити її лице. Максим підійшов до лавки й зупинився.
Дівчина перегорнула сторінку й продовжувала читати, не помічаючи його.
— Цікава книжка? — спитав Максим.
Вона ще трохи читала, потім закрила книгу, заклавши сторінку пальцем, щоб він побачив обкладинку.
— «Любий мій чоловіче», — прочитав Максим угору ногами.
Дівчина підвела голову. Обличчя у веснянках, але це зовсім не псувало її, навпаки — додавало жвавості й чарівності. Виразні чорні очі, пухкі губи. Свіжа й мила. «Золота», — подумав він, дивлячись на пасма, що горіли на сонці.
— Медициною цікавитесь, чи автор подобається? — спитав Максим.
— Подала документи до медичного.
— Тоді ми з вами майже колеги. — Максим схвалильно посміхнувся й сів поруч.
— А ви лікар? — у чорних очах спалахнула цікавість.
— Хірург.
— Ви? — перепитала дівчина з нерозумінням.
— А що вас так здивувало? Не схожий? Чи у вашій уяві всі хірурги сиві й мовчазні?
Пухкі губи дівчини розігнулися в усмішці.
— А який саме хірург?
— Похвально, що ви розбираєтесь у нюансах професії. Хотілося б сказати, що пластичний. Це звучить престижніше й романтичніше. На жаль, я звичайний хірург. Хтось же має видаляти апендицити й камені з жовчного.
Дівчина засміялася. Сміх у неї був мелодійний і приємний.
Чомусь йому захотілося почаклувати перед нею, показати себе досвідченим і загартованим лікарем. І Максим розповів, що будні професії позбавлені романтики, про яку пишуть у книжках. Відповідальність величезна. Адже в руках хірурга життя людини, а операційний стіл — це своєрідне поле бою, зі своєю тактикою й стратегією. Згадав і про сьогоднішній випадок, прикрасивши розповідь думками про дружину та дітей пацієнта, які чекали результату операції.
Дівчина спочатку дивилася на нього насторожено, а потім із захопленням. І під її поглядом він почувався майже героєм, вершителем долі пацієнтів. Розумів, що заноситься, але не міг зупинитися. Дуже хотілося сподобатися цій милій дівчині.
— Ви врятували життя людині й так просто про це кажете? — серйозно спитала вона.
— Таке буває щодня. Будь-яка операція — це ризик. Здавалося б, простий випадок може обернутися трагедією. — А ви яким лікарем мрієте стати? — у свою чергу спитав він.
— Я ще не вирішила. Треба спершу вступити. — Вона глянула на годинник і зірвалася з лавки.
— Ой, я запізнююся. — У очах метушився переляк.
— Біля лікарні стоїть моя машина. — Максим теж підвівся. — Підемо, я вас підвезу.
Дорогою додому дівчина розповіла, що живе з тіткою Галею, сестрою матері. А в неї є пес — старий спанієль Барс. Так назвав його чоловік тітки, поки був живий. А у тітки болять ноги, гуляти з Барсом доводиться їй, Олені. А Барс старий, не може терпіти, і якщо не вивести його вчасно, буде біда. Їй же прийдеться прибирати.
— Зла? — спитав Максим.
— Тітка Галя? Ні, що ви. Вона добра. Вона взяла мене до себе, хоч у неї болять ноги й тиск.
— А звідки ви приїхали вчитися?
— Я тут усе життя. Коли я навчалася у п’ятому класі, померла мама. У неї кілька днів болів живіт, вона все тягнула, не йшла до лікарні. Я прийшла зі школи, а вона лежить на підлозі без свідомості. Викликала «швидку». У неї лопнув апендикс і почався перитоніт. Тато після смерті мами запив. Випадково чи навмисно, але він загинув під колесами автобуса. Тому я живу з тіткою Галею.
Оля вийшла з машини й побігла до під’їзду. Біля дверей озирнулася. Максим помахав їй на прощання, і в наступну мить вона зникла за дверимаАле через рік, коли він зустрів її знову — вже студентка в білому халаті, яка сміливо вела по коридору пацієнта, — Максим зрозумів, що його серце все ще б’ється швидко, немов у перший раз.