Журавлики-кораблики плинуть по небу…
Оля прокинулась й зітхнула щасливо. Потім задумалась — який сьогодні день? Повернула голову, щоб подивитись на годинник, але погляд упіймав білу хмару сукні на дверцятах шафи. Занадто довге, довелось повісити зверху, щоб не пом’яти. Спогади нахлинули раптово, наче зсув, і стало важко дихати.
Коли приміряла сукню в магазині, на хвилинку здалось — все правильно. Євгена нема. А Олег поруч — живий, уважний, успішний, гарний. Нічого не змінити. За кілька годин вона вдягне цю сукню й поїде до палацу шлюбів у весільному кортежі.
Олю здригнуло від цієї думки. Відвернулась від сукні — символу її зради.
Вчора вона так і сказала мамі. Бліда, виснажена хімією та операціями, мати дивилась на дочку запалими очима.
— Я розумію, доню. Але Євгена нема.
— Зник, але ж не загинув! — різко відповіла Оля. — Може, у полоні, адже є обміни.
— Олюнько, а яким він із полону повернеться? Ти новости дивишся? Якщо тіло ціле, то психіка… Навіщо тобі це? Тобі лише двадцять чотири. Життя лише починається. Та й зустрічались ви недовго.
— Мам, я обіцяла його чекати. Вийшовши заміж, я його зраджую. А якщо він повернеться? Як у вічі йому дивитись? — Оля вже кричала, давячись сльозами.
— Тихо, не кричи. Він теж обіцяв повернутись. Війна. Легко обіцяти, важко виконати. Невже б не дав знати, якби був живий? — Мати обійняла доньку.
Оля схилила голову на мамине плече й почула, як важко вона дихає. У легенях наче папір шелестів.
«Мати права. Олег стільки для нас зробив. Влаштував маму в найкращу клініку в Києві, дав грошей на лікування. Маму буквально з того світу витягли. Вона досі на хімії. Є надія. А якщо їй знову стане погано? Грошей нема, вся надія на Олега. Не можу ж я… Це ж мама, вона мріє про онуків… А я егоїстка, думаю про себе…»
Оля витерла сльози.
— Усе буде добре, мамо. Не хвилюйся.
Мати зітхала, потайки поглядала на Олю, то йсьо хрестила її, думаючи, що та не помічає.
— Не будь дурною. Триматись за такого Олега треба руками й ногами, — лаяла Олю подруга Наталка, не приховуючи заздрості.
— Ось і тримайся. Ти красуня, а не я.
Наталка похитала головою й покрутила пальцем біля скроні.
— Я йому винна, розумієш? — гарячилась Оля. — І завжди буду. Це як добровільна в’язниця. Він може робити що завгодно, а я навіть пікнути не посмію. Бо вин-на, — по складах вимовила Оля. — Це не життя, а каторга.
— Дурна. Поживеш трохи, не звикнеш — розлучишся. І справу з шиї, — легко порадила Наталка.
І ці слова все вирішили. Але чим ближчим ставав весільний день, тим важче було на душі. «Та як же, відпустить він мене. Стільки грошей у нас із мамою вбухано, — з тугою думала вона. — І не втечеш. Куди? Маму не кинеш. Це ж її вб’є. Тільки-но трохи одужала… Пастка. Якби лиш одне слово: «живий» — і я б скасувала весілля…»
Олег казав, що кохає, на близькість не наполягав, хоча кілька разів Оля ледве встигла вислизнути від його пристрасті. Ресторан зарезервовано, запрошено важливих гостей. Буде й заступник мера. Підставляти Олега не хотілось. Не хотілось, щоб він виглядав дурнем, кинутим женихом. Нічого поганого від нього не бачила, мамі допоміг…
У кімнату заглянула мати.
— Ти ще не встала? За десять хвилин прийдуть робити зачіску й макіяж. Вставай і в душ. Сніданок на столі.
Оля зірвалась із ліжка й пішла у ванну. Питання «що робити?» так і залишилось без відповіді, повисло у повітрі, як легкий сквозняк.
Помилась швидко, з мокрим волоссям сіла за стіл. Щоб не ображати маму, відпила кави й відкусила бутерброд. Шматок застряг у горлі.
— Все, мам, не можу. Нудно. — Оля відсунула чашку.
— Я перед весіллям із твоїм батьком теж не їла, хвилювалась. А потім випила шампанського й думала — при всіх сором зазнаю, — мама реготала й морщилась.
— Що? — підскочила Оля.
— Шви тягне.
У цю мить у двері подзвонили.
— Я відчиню, — мама пішла у передпокій, а серце Олі забилось, як спійманий птах.
Почалась метушня із зачіскою й макіяжем. Олю не хвилювало, як вона виглядатиме. А коли нарешті побачила себе у дзеркалі — ахнула. На неї дивилась голівудська зірка.
Вона заздалегідь попередила — ніяких начосів і веж на голові, виглядати має натурально. І не помилилась. Мама притиснула руки до грудей, у очах блиснули сльози.
Майстриня пішла, а Наталка допомагала вдягати сукню.
— Ще рано, — опиралась Оля.
— Яка рано? Раптом треба підшити. Мама каНаступного дня Оля прокинулась з ясною думкою, що шлюб із Олегом був би помилкою, а тепер, попри всі труднощі, вона нарешті вільна й може чекати Євгена стільки, скільки знадобиться.