Протягом півроку після смерті старої сусідки Оксани, її чоловік, дідусь Іван, зовсім зім’явся від горя. Він рідко виходив з дому, а сусіди, жаліючи його, приносили йому їжу чи ходили до магазину. Був він трохи глухуватий і часто забував про чайник на плиті, через що одного разу ледь не сталась пожежа. З того часу Оксана тримала у себе запасний ключ від його квартири.
Потім приїхав його син і забрав батька до себе, а квартиру виставив на продаж. Усі сусіди зітхнули з полегшенням — старим не варто помирати на самоті, коли є діти.
Через три тижні в будинку з’явився новий господар. Про це всі дізналися одразу — почався ремонт. Днів зо три з квартири виносили старий смітник, потемнілу сантехніку, ламану мебель. Потім пішли буріння, стукіт, перфоратор. Нерви в Оксани вже не витримували — вона жила за стінкою.
Повертатися з роботи додому не хотілося. Шум зустрічав ще на сходах. Вона терпіла, терпіла, але одного разу все ж пішла до сусіда.
Двері відчинив чоловік, весь у бруді та фарбі.
— Ви господар? — зірвалося в неї. — Ще довго буде цей галас? Голова від цього тріскається!
— Перепрошую, — спокійно відповів він. — Але мені потрібно швидше закінчити. Ще дня два пошумимо, потім буде тихіше.
— Два дні?! — Оксана лише розкрила рота.
За дверима знову заревів перфоратор. Вона вийшла надвір, де гамір був не таким голосним.
— Що, сусід допік? — запитала одна з жінок, що сиділи біля під’їзду.
— А ви його бачили? — у свою чергу поцікавилася Оксана.
— Бачили, — залопотіли сусідки. — Гарний чоловік, одягнений зі смаком, духи добрі. Ввічливий, вітається.
— Ото сусід нам трапився! — підспівувала беззуба тітка Марія.
Решта засміялися, демонструючи золоті коронки та протези.
— Краще б на сопілці грав, — буркнула Оксана.
— Ти до нього ходила?
— Ходила. Та що з тих робітників возьмеш?
— А ти, Оксанко, придивися до господаря. Чоловік як чоловік. СкОксана вперше за багато років відчула, як серце забилося частіше, і зрозуміла — іноді щастя чекає за дверима, які варто просто відчинити.