“Хочеш, бери собі дитину, мені не шкода. Бачити її не можу. Але дай мені гроші”, — промовила Віка.
У Софії було видовжене обличчя з карими, трохи витрішкуватими очима, великими зубами та масивним підборіддям. Зате волосся — густе, темне, з крупними локонами. Якщо заколихати його на потилиці, виходила пишна зачіска, але тоді недоліки обличчя стали ще помітнішими. Тому Софія завжди ходила з розпущеним волоссям.
Фігура теж була ніби зліплена невмілою рукою. Та фігуру можна приховати одягом, а от обличчя…
Іноді на вулиці хтось із хлопців кричав їй у спину:
“Гей, дівчино, давай познайомимося!”
Але коли вона оберталася, він бурмотів вибачення, мовляв, помилився, і тікав геть.
“Навіщо такій некрасивій таке волосся?” — зітхали заздрісні однокласниці.
Софія й сама б із радістю проміняла його на будь-яке рідке й бліде, аби тільки обличчя було хоч трішки симпатичнішим.
Подруг у неї не було. А от один хлопець їй подобався. Він сидів у сусідньому ряду й іноді просив списати домашку або підказати на контрольній. Вчилася Софія відмінно.
Одного разу той самий хлопець запросив її до кіно. Софія була на сьомому небі від щастя. Після сеансу вони йшли додому й розмовляли. Хлопець щоразу озирався назад.
“Кого виглядаєш? Боїшся, що хтось побачить тебе зі мною?” — прямо запитала Софія.
Хлопець почервонів і зніяковів.
Біля будинку він незграбно поцілував її. І тут же з-за рогу роздався регіт його друзів. Софія все зрозуміла. Хлопці побилися об заклад, чи зможе їхній товариш поцілувати потвору.
“Що тобі обіцяли за це?” — вигукнула Софія й побігла додому.
Більше вона навіть не дивилася в його бік, а списувати теж не давала.
“Не засмучуйся, чоловіків вистачить і на твій вік. Я ж вийшла заміж, і ти вийдеш”, — заспокоювала Софію така сама негарна мама.
Софія закінчила школу із золотою медаллю й вступила до університету на економічний факультет. Вчилася легко й закінчила його із червоним дипломом. Але заздрила іншим, привабливішим однокурсницям, які гуляли, виходили заміж і навіть народжували дітей під час навчання.
Після університету батько, досить відомий адвокат із купою корисних знайомих, влаштував доньку на роботу у солидну компанію.
Колеги Софії поспішали після роботи додому, до чоловіків і постійно хворих дітей, а вона, навпаки, затримувалася допізна, допрацьовуючи за всіх. Їй поспішати було нікуди. Співробітниці за це любили безвідмовну Софію, а начальство цінувало. На неї можна було покластися — робила все чітко, без помилок і вчасно.
У подяку за допомогу колеги намагалися познайомити Софію з кимось із друзів своїх чоловіків. Найчастіше це були розведені чоловіки, які залишили квартиру дружині та дітям. Втомлені від життя у найманих кімнатах і випадкових знайомств, вони були раді пристати до надійного берега. Тут і Софія зійшла б. Але вона так не хотіла. Як і всі молоді дівчата, Софія мріяла про кохання. Гірко плакала вночі й лаяла долю за те, що народилася такою некрасивою.
Потім помер батько, а за два роки — і мама. Обидва були в літах — пізній шлюб, єдина пізня дитина. Залишилася Софія одна на цьому світі.
Час минав, вік невблаганно наближався до тієї межі, коли можливість народити здорову дитину зводилася до мінімуму.
Одна з колег запропонувала Софії поїхати у відпустку на південь.
“У нашого гендиректора були з цим проблеми, — понизивши голос, розповіла вона. — Чоловік кремезний, статний, але неплідний. Дружина мріяла про дитину, а розлучатися не хотіла. Будинок — повна чаша, у кожного крута іномарка, статус у суспільстві… Лікарі порадили їм із дуже прозорим натяком поїхати на море й добре відпочити.”
Поїхали вони відпочивати до Туреччини. Там дружина й згрішила з гарним молодим офіціантом, заздалегідь дізнавшись у нього групу крові. Ну, щоб у разі чого чоловік нічого не запідозрив. Улавлюєш, до чого я веду?
“А ти звідки знаєш? Про директора?” — теж пошепки запитала Софія.
“Неважливо. Головне — всі щасливі. У директора росте спадкоємець. На відпочинку всі чоловіки самотні, незалежно від штампа у паспорті. Засмажеш, відпочинеш, дивишся — і з кимось складеться. Тільки вибирати треба гарного, щоб породу покращити.”
“Як цуценя з родословною на виставці вибирати?” — обурилася Софія.
“Ну, типу того. А як ти хотіла? Можна, звісно, і тут спробувати, але раптом що? Зустрінуться, а навіщо тобі проблеми з його дружиною? А там усі приїжджі, усі розведені й самотні.”
Не дуже вірила Софія в успіх цієї задумки, але взяла відпустку й поїхала на море.
Одного разу, гуляючиІ тоді, коли Софія вже змирилася з тим, що її життя — це лише робота та Георгій, у двері постукав незнайомець, і в його руках була листівка від Віки, останній, де вона писала: “Мати, пробач мене, і дякуй за все, що ти зробила для мого сина”.