Притулився спиною до шорсткої прохолодної стіни, заплющив очі. Здавалося, нікуди не піде. Але за кілька хвилин змусив себе відірватися від опори та дійти до ординаторської.
Через пару годин він вийшов із воріт лікарні. Після двох горнят міцної кави втома відступила. Прямо від воріт починалася невелика алея, що впиралася у дорогу. Промені сонця пробивалися крізь листя дерев, кидаючи на асфальт тремтливі сонячні плями. Він не пам’ятав, щоб коли-небудь ходив цією алеєю — завжди приїжджав на машині. А тепер раптом захотілося пройти цим візерунком світла, жмурячись від сонця. Все одно вдома ніхто не чекає.
Данило поволі йшов, радіючи сонцю, тополиному пуху, що вже відшумів. Літо перевалило екватор, і попереду чекала відпустка. Сьогодні він переміг, вирвав у старої із косою життя пацієнта.
На одній із лавок сиділа молоденька дівчина у світлій сукні. Вона схилилася над книгою. Пасм рудих волосся закривали її обличчя від Данила. Йому раптом нестерпно захотілося побачити її лице. Він підійшов до лавки й зупинився.
Дівчина перегорнула сторінку, не помічаючи його.
— Цікава книжка? — запитав Данило.
Вона ще трохи читала, потім закрила книгу, заклавши сторінку пальцем, щоб він побачив обкладинку.
— «Мій дорогий чоловік», — прочитав Данило догори ногами.
Дівчина підняла голову. Обличчя в веснянках, але це її анітрохи не псувало — навпаки, додавало жвавості та чарівності. Виразні чорні очі, пухкі губи. Свіжа й мила. «Золота», — подумав він, дивлячись, як руде волосся палає на сонці.
— Медициною цікавитесь чи автор подобається? — запитав Данило.
— Подала документи до медінституту.
— Тоді ми з вами майже колеги. — Він схвалильно посміхнувся й сів поруч.
— А ви лікар? — у чорних очах засвітилася цікавість.
— Хірург.
— Ви?! — перепитала дівчина недовірливо.
— А що вас так здивувало? Не похожий? Чи в ваших уявленнях усі хірурги — сиві й мовчазні?
Пухкі губи дівчини розтягнулися в усмішці.
— А який саме хірург?
— Похвально, що ви розбираєтесь у нюансах. Хотів би сказати, що пластичний — звучить престижніше. На жаль, я звичайний. Хтось же має вирізати апендицити й каміння з жовчного.
Дівчина засміялася. Сміх у неї був мелодійний і приємний.
Чомусь йому захотілося виглядати перед нею досвідченим, битим хірургом. І Данило почав розповідати, що будні професії позбавлені романтики, яку описують у книгах. Відповідальність величезна. Бо в руках хірурга — життя людини, а операційний стіл — це своєрідне поле бою, з тактикою й стратегією. Згадав і про сьогоднішній випадок, прикрасивши оповідь думками про дружину та дітей пацієнта, які хвилювалися.
Спочатку дівчина дивилася на нього насторожено, потім — із захопленням. Під її поглядом він почувався майже героєм. Розумів, що заносить, але нічого не міг із собою вдіяти. Дуже хотілося сподобатися цій милій дівчині.
— Ви врятували життя людині й так просто про це кажете? — серйозно запитала вона.
— Це трапляється щодня. Будь-яка операція — ризик. Навіть простий випадок може статися трагічним. — А ви яким лікарем мрієте стати? — у свою чергу запитав він.
— Я ще не вирішила. Треба спершу вступити. — Вона глянула на годинник і зірвалася з лавки. — Ой, я запізнююсь! — У очах метушився переляк.
— Біля лікарні стоїть моя машина. — Данило теж підвівся. — Ходіть, підвезу.
Дорогою дівчина розповіла, що живе з тіткою Галею, сестрою матері. А в них є пес — старий спанієль Бандит. Так його назвав тітчин чоловік, поки був живий. А в тітки болять ноги, тому гуляти з Бандитом доводиться їй, Олені. А Бандит старий, не може терпіти, і якщо не вивести вчасно — буде біда.
— Вредна? — запитав Данило.
— Тітка Галя? Та ні, що ви! Вона добра. Взяла мене до себе, хоча в неї й ноги болять, і тиск.
— А звідки ви приїхали вступати?
— Я все життя тут. Коли я була у п’ятому класі, померла мама. У неї кілька днів болів живіт, а вона не йшла до лікарні. Я прийшла зі школи — а вона лежить на підлозі без свідомості. Викликала «швидку». У неї лопнув апендикс, почався перитоніт. А батько після її смерті запив. Випадково чи навмисно — але потрапив під автобус. Тому я живу з тіткою Галею.
Олена вийшла з машини й побігла до під’їзду. Біля дверей озирнулася. Данило помахав їй на прощання, і в наступну мить вона зникла за дверима.
Залишившись у машині наодинці, він раптом перестав відчувати себе героєм, став звичайним втомленим і самотнім хірургом. Йому було її шкода. Гарна дівчина, правильна, цілеспрямована. Зовсім юна, а стільки вА коли він побіг до під’їзду, щоб наздогнати Олену, на порозі зустрів її тітку Галю, яка тримала в руках повідок Бандита — нового, живого й веселого, немов сама доля сміялася з його спроб утекти від минулого.