— Ти зустрів її першою, іди з нею, — сказав Богдан псові. — Я буду сумувати.
Електропоїзд уповільнював хід. Люди в вагоні вже вишикувалися до виходу. За вікном повільно промайнули фігури на пероні під яскравим світлом ліхтарів. Поїзд штовхнувся ще раз і зупинився. Двері з шумом розсунулися, і пасажири, навантажені сумками, висипали на брудний, витоптаний тисячами ніг перон невеличкої станції під Києвом.
Богдан вийшов останнім. Його ніхто не зустрічав. Він не поспішав до своєї орендованої кімнати, куди приїжджав лише на нічліг.
Кілька місяців тому він розлучився з дружиною, залишивши їй і новонародженій доньці квартиру, а сам зняв дешевше житло на околиці.
Якось познайомився з дівчиною, зустрічалися недовго, потім розійшлися. А через три місяці вона несподівано з’явилася до нього з округлим животиком, сказала, що вагітна. Він запропонував одружитися. Через чотири місяці народила здорову дівчинку.
Зі сльозами дружина зізналася, що до нього зустрічалася з хлопцем, який кинув її, дізнавшись про вагітність. А тут трапився він, Богдан. Виходу не було — у свій рідне село повертатися не хотіла. Виганяти ж її на вулицю? Богдан не зміг так вчинити, пішов сам, подав на розлучення.
Тепер працював майже без вихідних, заробляючи на нове житло. Знайомий зібрав бригаду і запросив Богдана. Робили ремонти в квартирах та котеджах.
Він неспішно дійшов до сходів, освітлених ліхтарем. Унизу помітив рудого пса. Той подивився на нього, а потім — знову на перон.
— Там уже нікого немає. Хазяїн не приїхав? Нічого, може, на останньому поїзді буде, — пробурмотів Богдан і пішов далі.
Через кілька кроків озирнувся. Пес піднявся на перон і вдивлявся в темряву. Загула електричка, що від’їжджала. Пес заскиглив, провів її поглядом, потім спустився вниз і підбіг до Богдана, сів навпроти, питаючи очима.
— Що збираєшся робити, друже? Чекатимеш чи підеш зі мною? Дивись, більше не запрошуватиму, — Богдан розвернувся і пішов, не озираючись.
Пес стояв на місці, ніби вагаючись, потім піднявся і пішуслідом. Спочатку тримався позаду, потім вирівняв крок.
— Один тобі сумно? Розумію. А ти чий? Не бачив тебе раніше. Хоча й сам я тут недавно…
Пес ішов поруч, слухаючи. Так вони дійшли до чотирьохповерхової цегляної хрущовки, де мешкав Богдан. Біля під’їзду пес зупинився.
— Заходь, — розкрив двері Богдан. — Вирішуйся, бо їсти дуже хочеться, і спати теж.
Пес повільно піднявся сходами і увійшов у під’їзд.
— Та не простий же ти, хлопче, — усміхнувся Богдан, запускаючи його.
Вони опинилися під тьмяним світлом лампочки.
— Давай, на третій поверх. Вибач, ліфта нема, — жартував Богдан.
Пес підскакував сходами, чекаючи на майданчиках. На третьому поверсі Богдан зупинився біля дверей, дістав ключа.
— Прийшли. Ось тут я живу. — Він увійшов першим, запалив світло. — Заходь. Двічі не кликатиму.
Пес на мить вагався, потім увійшов і сів біля вішалки, зберігаючи собачу гідність.
— ВиховВони так і жили втрьох, зрозумівши, що справжня родина — це не лише кров, а й тихий собачий покір, що знайшов їх серед ночі.