**Коли є що приховувати**
Я під’їхав до старої п’ятиповерхівки й припаркувався так, щоби номери не кидалися в очі. Похмуро оглянув облуплені балкони, сліпі вікна. Сучасні склопакети виглядали, як нові латки. Загальний вигляд нагадував жебрака: що знайшов на звалищі, те й одягнув.
Загублена серед химерних дерев та таких самих будинків, п’ятиповерхівка помалу доживала свій вік, як і її мешканці.
На мене цей будинок навівав ніжну тугу. Саме в такому я провів дитинство. І відчайдушно мріяв звідси вирватися. Не лише мріяв — докладав усіх зусиль. Добре вчився, вступив на престижний факультет, потім закінчив економічний. Без цього бізнес не побудуєш.
Коли досяг усього, перевіз батьків у кращий район. Купив їм невеличкий, але сучасний будиночок з садом, де мати розвела город. Як же ж без нього? Вона не вміла сидіти без діла.
Жінки мене любили не лише за гроші. Був я врожайний, не скупий, умів доглядати. Пару разів навіть ледь не одружився з красунями, створеними своїми ж пластичними хірургами. А потім уявив, як приведе довгоногу наречену до простої матері, як та зникне на тлі силіконової ляльки… передумав.
Оксана підкорила мене природньою красою і теплою усмішкою. Я, звісно, закохався. Вже за місяць познайомив її з батьками. Мати подивилася на дівчину й ледве помітно кивнула.
Хто б чинив опір такій красі й спокійному характеру? Звиклій до скромного життя, Оксані не було потрібно багато. Батьки її померли — спочатку тато, потім мати від раку. Я оточив кохану турботою. Навіть через рік після весілля я тремтів перед нею, як юнак.
Але одного дня мій заступник сказав, що бачив Оксану в тому ж віддаленому районі, біля тієї самої обшарпаної п’ятиповерхівки. Що вона там робила? Нічого її туди не тягло.
— А ти що там робив? — спитав я.
— Об’їжджав пробку, заблукав, виїхав до того дому.
«Зраджує? Оксана?!» — мороз пройшов по спині, кулаки стиснулися самі собою.
— Може, це не вона, — злякався колега, побачивши мою реакцію. — Вона гарна, але таких багато. Вибач.
Дома Оксана посміхалася, була ласкова, немов нічого не сталося. Якщо жінка відчуває провину, то уникає близькості, але вона, навпаки, ще більше пригорталася. Ніжна, покірна…
Щось тут було не так. Або вона чудова актриса, або друг помилився. Чи є інше пояснення?
Таємниця дружини не давала мені спокою. Наступного дня о півдні я під’їхав до тієї п’ятиповерхівки. Коли вже збирався їхати, раптом з’явилася Оксана. Вона швидко відкрила звичайний замок у дверях, обліплених оголошеннями, озирнулася й зникла всередині.
«У неї є ключ. Цікаво». Серце закалатало, немов на полюванні. Я схопився бігти за нею, та згадав — ключа ж немає. Дочекаюся.
Через сорок хвилин до під’їзду під’їхало таксі, Оксана вийшла й поїхала. Я не переслідував, повернувся на роботу. Але думки не давали спокою. Додому приїхав раніше, випив коньяку. Завжди стримувався, щоб не втратити контроль, але цього разу не витримав.
— Ти п’єш? Що трапилося? — здивувалася вона, увійшовши.
— У мене все добре. А ти нічого не хочеш розповісти? — захрипів я.
— Не розумію. Про що?
— Де ти була о півдні?
— Ти заїжджав до мене на роботу? Мені нічого не казали.
Вона раптом змінилася в обличчі, немов згасли всі кольори.
— Я хотіла тобі сказати… — вона сіла на диван.
«Грає? Давить на жалість?»
— Чому ж не сказала? — холодно запитав я. — Як довго мене обманюєш?
— Я не обманювала… — вона замовкла. — Я ходжу до батька.
— Батька? — я аж зніяковів. — Але ж він помер.
— Я так думала. Потім дізналася, що він живий. Він пив, мати вигнала його, шукала, але не знайшла. Через рік вона померла. А після нашого весілля мені подзвонила знайома — вона працювала в лікарні, туди привезли збитого жебрака. Виявилося, це він… Я не могла тобі сказати. Ти ж успішний, а він… Я платила знайомій, щоб доглядала за ним.
Я відвів погляд.
Добре пам’ятав той вечір. Зима, заметіль. Я їхав вузькою темною вулицею, коли раптом під колеса кинулася тінь. Вийшов — під машиною лежав людина. Пахло перегаром, брудним тілом. Я мало не поїхав геть, але передумав і викликав швидку.
Як я міг знати, що це був її батько?
— Пробач, — я взяв її руки. — Чим ще можемо допомогти?
— Він невиліковно хворий…
— У нас є флігель. Переведемо його сюди. Знайома може переїхати разом із ним.
Вона здивовано подивилася.
— Ти не сердишся?
— Ні. Це ж батько.
— Іванко, я так тебе люблю!
«Якби ти знала, який я чудовий… Адже це я його збив. Колись розповім. Але не сьогодні».
— ТА коли народився наш син, я нарешті зважився розповісти їй правду, але вона лише заплакала й сказала: “Я знала з самого початку, просто чекала, коли ти сам зможеш про це говорити”.