Щасливі зміни
Ганна Іванівна вийшла з під’їзду й зупинилась. Трохи примруживши очі, подивилась на небо, оцінюючи ймовірність дощу, і лиш потім привіталась із сусідками, що сиділи на лавці, ледве помітно кивнувши. Пішла далі, піднявши підборіддя. Сусідки, які замовкли під час її появи, заворушились, пошепки кидаючи Ганні у спину злі погляди.
Скільки років Ганні Іванівні, ніхто не знав. Вже не молода, кілька років як на пенсії. Сивина в волоссі завжди модно підстрижена, очі в міру підведені, як і належить у її віці. Статура гордовита — ні живота, ні зайвих складок, хоча худою її не назвеш.
Одні гадали, що їй трохи за шістдесят, інші — що ще й п’ятдесяти нема. Найбільші заздрісниці стверджували, що їй давно за сімдесят, а виглядає молодшою завдяки пластичним хірургам.
— А з чого їй погано виглядати? Чоловік був чудовий, не пив, не знущався. Пішов до молодшої тихо, без скандалу. Єдиний син не докучає — ні онуків, ні кота, ні собаки. Живи та радій! Якби в мене не цей п’яниця, може, і я б королевою ходила.
— Ти? Королевою? Розсмішила, Марійко! — підштовхнула сусідку по лавці одна з жінок.
— А що? Якби мій Петро, нехай йому Господь пробачить, спився б до краю, тоді й я зажила б. Ось як вона: вийде з дому, зиркне на нас згори — і пішла собі.
Сусідки зареготали.
— Дивись, Микола з Ганни очей не зводить, навіть роботу покинув, — промовила одна.
— Дарма сподівається. Шукав би собі простішу, — зітхнула інша.
— Та чим Микола поганий? Не п’є, не палить, руки золоті, — заступилась третя.
— Та чого ви злі такі, бабусі? Досить уже Ганні Іванівні кістки перемивати. Не заздрите, — кинув Микола й продовжив підстригати кущі.
Ганна здогадувалась, що її обговорюють. Чула уривки фраз, бачила недобрі погляди. Але давно перестала зважати на плітки.
Життя в неї складалось по-різному. Чоловік був гарний, статний — до неї саме. Жінки на нього вішались. Скільки через це пережила! А коли він пішов, втратила сенс жити. Але зібралась заради сина. І з того часу не підпускала до себе чоловіків.
Єдиний син Олесь — йому вже під тридцять, а ще не одружений. Ганну це не тішило. Невже нормально, щоб дорослий чоловік жив із матір’ю? Ні, дівчата у нього були й є. Але до весілля не дійшло.
Не всі дівчата сина їй подобались. Чесно кажучи, жодна не подобалась. Але не заважала. Знала: заборонами тільки гірше зробиш — ще й сина втратиш. Терпіла. Минув час, кохання минало. З деякими Олесь розставався сам, деякі кидали його.
Але на одній мов би й оженився. Гарна дівчина, ладна. Якщо весілля — то нехай весілля, час уже. Ганна не заперечувала. Олесь, як належить, пішов знайомитись із батьками дівчини, а повернувся розгубленим. Батько виявився п’яницею, від його ударів у матері проблеми зі здоров’ям. Випили за знайомство — і батько почав повчати майбутнього зятя, погрожувати, мало не дійшло до бійки.
— Мамо, що робити? Люблю її, але як із такими родичами спілкуватись? — запитав Олесь.
— Що тут вдієш? Це ж батьки — їх не зміниш, як дружину. Вони завжди будуть частиною її життя. Якщо готовий — одружуйся, — сказала Ганна.
На її радість, вони все ж таки розійшлися.
Після прогулянки Ганна почитала книжку, подрімала і взялась готувати вечерю до приходу сина, час від часу поглядаючи на годинник. Олесь запізнювався. «Певно, знову закохався», — подумала вона. Так і вийшло — син прийшов не сам.
— Мамо, знайомся, це Орина. Орися. А це моя мама, Ганна Іванівна, — представив він.
Ганна глянула на дівчину й ахнула. Очі блакитні, як небо, ямочки на щоках… На таких одружуються. Що ж, час настав.
— Чому не попередив? Я б щось смачненьке приготувала, — незадоволено промовила Ганна.
— У тебе завжди смачно, — обійняв її син, поклавши голову на плече.
— Коли підлещуєшся, щось від мене потрібно. — Легенько штовхнула його в лоб. — Мийте руки, будемо вечеряти.
З ванної довго лунав сміх. На кухню молоді увійшли зруднілі. А на столі вже чекали гарні тарілки, блискучі прибори, паруюча кава. Усе, як годиться.
За винуватим поглядом сина Ганна зрозуміла: головна новина попереду.
— Кажи вже, не тяни, — попросила вона, стомлена невідомістю.
Олесь глибоко вдихнув:
— Завтра ми з хлопцями йдемо у похід на два дні. Орина хоче з нами.
— Добре діло. У поході люди пізнаються. Заодно й друзів Орисю представиш, — відповіла Ганна, а сама подумала: «Головне ще попереду».
— Ти не могла б посидіти з дитиною? Дівчинка велика, шість років, клопоту не буде. —Ганна подивилася на Орину, потім на сина, і раптом зрозуміла, що щастя — це не лише спокій і звичний порядок, а й ці теплі, непередбачувані моменти, які назавжди міняють твоє серце.