Ти — мій світ
Я щодень записую свої думки тут, бо це допомагає мені розібратися в почуттях.
Роман і Олеся жили в одному будинку, на одному поверсі, у Києві. Роман перейшов у четвертий клас і вважався вже досить дорослим, щоб доглядати за п’ятирічною Олесею, яка мешкала напроти. Її мама працювала хірургом, і її часто викликали на роботу навіть у вихідні.
Роман поводився з Олесею по-дорослому: годував, захищав, лаяв, якщо було за що. А вона безперечно слухалася, ходила за ним хвостиком, дивлячись на свого старшого друга великими чорними оченятами.
Одного разу Олеся захворіла на ангіну. І де ж можна простуджуватися в червні? Роману довелося проводити з нею цілі дні. Друзі вже знали, де його шукати. Вони подзвонили у квартиру Олесі, щоб покликати Романа пограти у футбол.
— Не можу. З Олесею сиджу, — серйозно відповів він.
— Так візьми її з собою, буде вболівати, — запропонував Андрій.
— У неї ангіна, температура. Не можна. Пограйте сьогодні без мене.
— Та як без тебе? Хто в воротах стоятиме? — засмучено буркнув Павло.
— Стоятимете по черзі, — запропонував Роман, дивлячись на сумних друзів.
— Ні, так нецікаво. Ми тоді теж не підемо.
— Тоді заходьте, — зітхнув Роман і впустив хлопчиків у квартиру.
Олеся, із шарфом на шиї, сиділа на дивані й розглядала картинки у книжці. Побачивши хлопців, вона зраділа.
— Мої друзі — Павло й Андрій, — представив їх Роман. — Вони посидять з нами, не проти?
— Почитайте книжку, — з дитячою простодушністю Олеся простягнула їм книгу.
— А давай краще хатинку зробимо, — Павко подивився на круглий стіл посеред кімнати.
— А як? Треба віти чи солома, а у нас немає, — очі дівчинки засяяли то від гарячки, то від радості.
— Солома нам не потрібна. Можна зняти покривало з дивана? — спитав Павло. — Накриємо ним стіл, і буде нам хатинка.
Але одного покривала виявилося мало. Тоді Олеся сказала Романові, де в шафі лежить плед. Незабаром усі четверо залізли під стіл. В імпровізованій хатинці було тісно, душно, темно та дуже цікаво.
— А давайте страшні історії розказувати, — запропонував Андрій. — Мій прадід воював на війні.
— Ну й що? Про війну нудно, — відповів Павло.
— Знаєш, скільки в нього орденів? Не злічити, — хвалився Андрій. — Він возив хліб до блокадного Ленінграда Дорогою життя.
— Набридло про війну. Нудно, нецікаво, — зітхнув Павлик.
— Не знаєш, а говориш. Дід розповідав, що під час блокади люди їли не лише котів і собак, а й один одного, рідних. Відрізали по шматочку та варили юшку. А хліб робили з тирси, — не вгавав Андрій.
— Фу. Людей їсти не можна, — здригнулася Олеся, притиснувшись до Романа.
— А я знаю багато страшних історій про Чорного чоловіка, — радісно сказав Павло. — Ми в таборі минулого року про нього ночами розказували. Жах.
Олеся завмерла. Саме слово «чорний» здалося їй лячним, тим більше в темноті під столом. А від слова «жах» її затрусило.
— Він ходить увесь у чорному. Якщо хтось зазевається, він тут же ловить і забирає його. І більше ніхто цю людину не побачить. Він з’являється й зникає, як тінь. Особливо любить маленьких дітей. Якщо дитина не слухається батьків…
— Годі. Олесю залякав, — різко обірвав його Роман, відчувши, як дівчинка затремтіла й притулилася до нього ще щільніше. — Вона ще маленька, а ти їй таке розповідаєш.
— Я не маленька, — образилася Олеся. — Не хочу слухати про Чорного чоловіка. Страшно, — голос її задрижав, ось-ось заплаче.
Раптом грюкнули вхідні двері. Діти під столом заніміли. Назовні почулися повільні обережні кроки, які зупинилися зовсім близько. Павло заворушився, Андрій почав часто дихати. Олеся притиснулася до грудей Романа. Під її вухом голосно й часто билося його серце.
Раптом край покривала почав підійматися. Олеся заплющила очі й заверещала.
— Ось ви де! — почувся мамин голос.
— Мамо! — дівчинка вискочила з-під столу й кинулася до неї.
— Чому стіл накритий? Що ви там робили? — запитала мама, оглядаючи збентежених хлопців, які теж вилізли.
— Це хатинка. Ми сиділи в ній та страшні історії розказували, — затараторила Олеся.
— І тобі не було страшно? — спитала мама.
— Було. А коли почула кроки, подумала, що це Чорний чоловік прийшов за нами, і злякалася ще більше.
— Який Чорний чоловік? — Мама з докором подивилася на хлопців, зупинившись на Романові. Він провинувато похилив голову.
— Усе. Розберіть хатинку й ідіть мити руки. Зараз обідатиметРоман міцно обійняв Олесю, і в цю мить вона зрозуміла, що ніколи не переставала кохати його, бо він завжди був її світом.