«Швидка» мчала вулицями Києва з увімкненими проблисковиками та сиреною. Автомобілі тісно притискалися до тротуарів, звільняючи їй шлях.
— Тату, таточку, пробач мене. Тільки живи, тільки не вмирай… — шепотіла дівчина, сидячи біля нош.
Він не чув її. Перед ним постала інша дівчина. Вона усміхалася, а з очей лився м’який, теплий світ. Цей світ манив, тягнув до себе. Він не міг опиратися, не хотів. Хотів летіти до того світла, злитися з ним… Міг, адже відчував дивну легкість у тілі, наче його взагалі не існувало.
Але щось заважало, щось міцно тримало його, тягнуло назад, геть від того світла. Він намагався вимовити: «Відпусти», — але не міг. Раптом щось ударило його в груди, відкинуло назад. Обличчя дівчини зникло, світ погас, а тіло налилося вагою, стало кам’яним. Хіба камінь відчуває біль?
Із темряви поверталися звуки: чийсь плач, хтось кликав його і міцно тримав за руку. Він знову хотів попросити відпустити, покликати зниклу Оксану, але в цю мить він провалився кудись, де навіть темряви не було. Нічого. Його не існувало…
***
За день до цього
— Тату, можу я поїду з Лесею та Марічкою на море? У Марічкиних родичів там свій дім. Гроші потрібні тільки на дорогу, ну і трохи з собою. — Голос доньки був благальний, умовляючий.
Тарас завжди знав, коли вона його обманювала. Інше діло, що робив вигляд, ніби вірив. Але не зараз. Він поклав газету, яку читав, й уважно подивився на Ганну. Так, бреше. Вуха палають, погляд уникає, пальці нервово крутять край спідниці.
— І надовго ви їдете? — спитав він спокійно.
— На тиждень-другий, — оживилася Ганна. — Повітря, море. Набридло в задушливому місті сидіти.
— З Лесею та Марічкою, кажеш? — перепитав Тарас.
Почувши в голосі батька сарказм, Ганна зрозуміла, що про подруг не вийде.
— Ти не вмієш брехати. Я вчора говорив із батьком Марічки. Вони втрьох їдуть у Карпати.
Вуха Ганни не просто червоніли — вони горіли. Рум’янець залив обличчя аж до шиї. Вона підвела голову й викликаюче подивилася на батька.
— Я знала, що ти не відпустиш мене з Іваном, тому й збрехала. У нього справді на півдні тітка живе.
— Ти правильно зрозуміла. Не відпущу, — спокійно відповів Тарас. — Кохання, все таке… Ти не знаходиш, що цього замало, щоб їхати самій із хлопцем на море?
— Я його люблю, — з відчаєм у голосі промовила Ганна. Тепер її обличчя зблідло.
— А він тебе любить? Кохання й бажання — різні речі. Я чоловік і знаю: коли хлопець запрошує дівчину поїхати з ним, це зовсім не те, що вона думає. А вже точно не любов.
— Значить, не відпустиш? — спитала Ганна.
— Ні. Через місяць у мене відпустка, тоді й поїдемо.
Ганна кусала губи, про щось думаючи. Серце Тараса стиснулося. Як вона схожа на матір! Та теж кусала губи, коли хвилювалася, злилася чи не була впевнена в собі. Донька вже зовсім доросла. Як пояснити їй, що він пережив стільки втрат, що не може втратити останнє, що в нього залишилося?
— Тату, ну будь ласка. Самі ми будемо тільки у поїзді. А там житимемо з родичами Івана. — Ганна дивилася з надією.
— Ні. Якщо хочеш, заїдемо до нього та його родичів, але через місяць, — твердо сказав Тарас.
— Я не думала, що ти такий… — спалахнула Ганна. — Я ж могла б не питати дозволу, написати записку й поїхати. Я повнолітня. Але хотіла по-людськи.
— Ти не втекла, отже, моя думка для тебе важлива. А якщо так, то прислухайся, — відповів Тарас і простягнувся за газетою. Але читати не став, лише поклав її на коліна.
— Повір, пройде час, і на цю нашу розмову ти подивишся зовсім іншими очима.
— Тату, дозволь поїхати. Ми любимо один одного. — Ганна знову намагалася вмовити батька.
— Ти, може, й любиш. А він? Якби кохав, не пхав би тебе на брехню.
— Ти все знаєш? Про нього, про мене? А сам-то… — Ганна раптом замовкла, зрозумівши, що завдала заборонений удар.
— Тому й кажу, що сам пройшов через це. За помилки молодості доводиться платити все життя, — філософськи помітив Тарас.
— Ага. Скажи ще, як важко було ростити мене самому. Як пожертвував особистим щастям заради мене… Я вдячна тобі за все, тату, але я можу сама вирішувати, чи робити мені помилки. Ну будь ласка. — Брови Ганни склалися дашком, в очах застигла благання.
— Ні, — підвів риску Тарас і взяв газету, показуючи, що розмова скінчена.
Ганна сердито подихала, розвернулася на п’ятах і пішла до своєї кімнати, грюкнувши дверима.
Тарас знову відклав газету. Яке вже там читання новин?
***
Скільки ж років минуло? Здається, ще вчора він умовляв Оксану поїхати до ЛьвНаступного дня Іван прийшов до них додому, і Тарас, дивлячись у щирі очі хлопця, зрозумів, що помилки молодості — це невиправний урок, але вони не повинні заважати щастю інших.