Власними руками я віддала тебе їй, а вона не зважилась відмовитись.
— Марічко, привіт. Чого так терміново? По телефону не могла сказати? — знявши легеньку кофту, запитала Олена, заходячи в кімнату.
— Не телефонна розмова. Заходь на кухню. — Марічка вимкнула світло в коридорі й пішла за подругою.
— Зацікавила. Розказуй вже. — Олена сіла за стіл і склавла руки, наче слухняна учениця, чекаючи пояснень.
Марічка поставила на стіл відкриту пляшку червоного вина й дві келихи.
— Ого?! Так серйозно? Я вся увага, — сказала Олена.
Марічка розлила вино по келихах і сіла навпроти.
— Для розслаблення й взаєморозуміння, — пафосно промовила вона, підняла келих і відпила.
Олена теж підняла келих, але пити не поспішала, чекала, коли подруга почне.
— Я пропала. Так закохалась, що голови не маю. Живу, як у сні, тільки про нього й думаю. Лягаю спати й швидко чекаю ранку. Не думала, що таке буває. Івана я теж любила, але не так. А тут… — Марічка одним ковтком допила вино.
— Співчуваю. І через це ти мене кликала? Щоб поділитись новою новиною? — Олена поставила келих і підвелась зі столу.
— Сядь. — Марічка штовхнула її за руку, повертаючи на місце.
— А що ж Іван? — спитала Олена, опускаючись на стілець.
— А що Іван? Ми разом сім років. У нас усе спокійно. А з— Я не ревную, не думай так, — сказала Марічка, дивлячись у вікно, де вже смеркалось, і глибоко зітхнула.