Квітень тішив теплом, а на початку травня раптом завмерзло – два дні навіть сніг ішов. Наближалися святкові вихідні.
— Вирішила поїхати на могилу до мами. Давно не була, — сказала Марія доньці напередодні свята.
— Надовго? У родичів зупинишся? — запитала Оленка.
— Родичі… — Марія замислилась. — Мама рано пішла. Батька не пам’ятаю. Братів і сестер у мене не було. У двоюрідної сестри зупинюся. Вона в нашій квартирі живе. Хотіла подзвонити, попередити, але номера не зберегла. А може, в неї його й не було. Не думаю, що вона кудись поїде. Взагалі, хотіла туди й назад, одним днем, — відповіла Марія.
— Можна я з тобою поїду? Я ж ніколи не була в твоєму рідному місті.
— Думала, у тебе плани на свята, тому не пропонувала. Пoїдемо. Удвох веселіше, — зраділа Марія. — Ти до трьох років там жила. Не пам’ятаєш?
— Не пам’ятаю. — Оленка на мить затримала погляд у повітрі й похитала головою.
— Надія раз приїжджала до нас. Ти вже велика була. Як дізналася, що я не збираюся повертатися в місто, попросилася жити в нашій квартирі. Вона завжди мріяла вирватися з села. Я тоді їздила з нею, допомагала прописатися. От у неї, якщо не встигнемо, і зупинимося.
Ранком вони вирушили на вокзал. Стоячи в очікуванні автобуса, Марія озиралася. Бачила кілька знайомих облич, але ті не підійшли. Та й вона сама навряд чи змогла б точно сказати, хто вони. Автобус набрався повний, мало вільного місця.
— Ти хвилюєшся? Все ж таки зустріч із минулим, із спогадами, — запитала Оленка, злегка схиливши голову, коли вони вмостилися на сидіннях.
— Минуле не завжди світле й радісне. Було в ньому й таке, про що не хочеться згадувати, — зітхнула Марія.
— Ти батька маєш на увазі?
— І його теж. Давай не зараз, — різкіше, ніж треба, перервала її Марія.
— Гаразд, — Оленка відкинулася на спинку сидіння й застигла.
Автобус вирушив із вокзальної площі, пробираючись містом, яке Марія колись називала своїм. Монотонний гул мотора колихав. Оленчина голова похилилася на плече — вона спала.
Марія їй позаздрила. Дивилася на ліс, що мелькав за вікном. Заснути не виходило, як не намагалася. Занадто хвилювалася. Скільки років вона ховала спогади про минуле глибоко всередині, а тепер вони рвалися назовні, вибиваючи з рівноваги…
***
Західне сонце пестило обличчя двох подруг, що сиділи на балконі.
— Завтра останній іспит — і свобода! Подамо документи в університет і будем чекати. Активно, — додала Леся. — Виспимося, купатимемося, гулятимемо, робитимо, що схочемо.
МарусІ хоча минуле ніколи не зникне, вони з Оленкою йшли вперед — бо життя, як кажуть, завжди сильніше за біль.