Друге дихання
Максим не був красенем, як Василь Стус. Працював звичайним інженером на заводі комбайнів. Не пив, ну, хіба що по святах. Не палив. Одружений двадцять два роки – насторону не дивився.
Донька вийшла заміж і поїхала з чоловіком до Києва. З онуками не поспішала. Максим не сумував через це. Діти – це клопіт, галас і розкидані іграшки. А він звик до тихих вечорів з газетою біля телевізора. Що поспішати? Ще натішиться онуками.
Дружина Тетяна влаштовувала його у всьому: приємна зовні, вдома завжди затишно, вечеря готова, по святах – домашній торт і м’ясо по-київськи. Одним словом, життя склалося.
Він їхав з роботи на своїй машині, прижмурюючись від сонячного проміння, у передчутті смачної вечері та відпочинку перед телевізором.
Максим увійшов у квартиру, зняв у передпокої чоботи й прислухався. Зазвичай Тетяна визирала з кухні й казала, що вечеря майже готова. Але сьогодні він не почув її голосу. Невимовний жаль пройняв його серце. Він увійшов у кімнату. Тетяна стояла біля шафи з розчиненими дверцятами, знімала з вішалок сукні й кидала їх на диван, де лежала валіза з відкритою кришкою.
— Куди ти збираєшся? До доньки, у Київ? Невже вона вагітна? — спитав Максим.
Тетяна, не дивлячись на чоловіка, підійшла до валізи й почала складати туди свої речі.
— Ти що, не чуєш? Кричу, кричу, а ти мовчиш. Куди збираєшся? — повторив Максим, починаючи сердитися.
Тетяна оглянула кімнату, чи нічого не забула, і почала закривати валізу. Але від речей вона розбухла, блискавка ось-ось зламалася б.
— Краще б допоміг, а не стояв, як стовп, і не задавав дурних запитань. — Тетяна випрямилась і здула з чола пасмо волосся.
— Я запитав, куди ти збираєшся з усіма своїми речами? Невже це дурне питання? — Максим ледве стримував роздратування.
— Куди-куди? Йду від тебе, — викликаюче сказала дружина.
— Чому? — Максим здивовано підняв брова.
— Набридло. Допоможеш? — Тетяна кивнула на валізу.
— Що набридло? — Максим підійшов до валізи, натиснув на кришку й різким рухом закрив блискавку.
— Усе набридло. Ти набрид, біля плити стояти набридло. Кожен вечір сидіти вдома й дивитися в ящик.
— Так би й сказала. Могли б для різноманітності до театру сходити, — сказав Максим перше, що спало на думку.
— Щоб горіти від сорому, коли ти там хроптимеш? Один день змінює інший, а життя минає. — У голосі Тетяни Максим почув розпач і незадоволення.
— Так це від нас не залежить. Ідемо чи стоїмо, життя все одно йде, — філософськи зауважив він.
— Не мудруй. А я хочу, щоб наприкінці було що згадати. А що я згадаю? Котлети на сковороді? Миття посуду? Тебе з газетою перед телевізором? — Голос Тетяни перейшов на крик.
— Думаєш, мені, окрім доньки, йти нікуди? Я йду до того, хто бачить у мені жінку, богиню, королеву. Хто пише для мене вірші… — ТетянаМаксим глянув у вікно, де весняний вечір уже розстилався над містом, і раптом зрозумів, що іноді щастя приходить тоді, коли його вже не чекаєш.