— Що хочу, те й робитиму! Це моя квартира! Не подобається — іди геть! — вигукнув Олесь, дивлячись на матір знизу-вгору.
Марія вийшла з під’їзду. Очі застили сльозами. Дійшла до лавки на дитячому майданчику та важко опустилася на неї. Тугіше закуталася в плащ. Хоч і середина червня, вечори були прохолодними. Обіцяного синоптиками спеку так і не настало.
Вона похиталася, засунула руки в кишені. Посидить тут, доки не замерзне насовсім… А далі що? Куди йти? Дожилася — син вигнав із власного дому. Безпорадно всхлипнула. Все життя в цьому будинку: звідси їхала до ЗАГСу, сюди принесла сина з пологового. Син…
***
— Мамо, наш клас їде на майські свята до Львова, — оголосив Олесь з порогу, скинувши рюкзак на підлогу.
— Мамо, ти чуєш? — він уже стояв у дверях кухні, дивлячись на матір, яка чистила картоплю біля раковини. Дивлячись на її кам’яну спину, Олесь зрозумів, що до Львова йому навряд чи судилося поїхати. Але все ж спробував ще раз.
— Мамо, даси грошей? — спитав він, намагаючись перекрити шум води.
— Скільки? — не обертаючись, спитала мати.
— Дорога туди й назад, готелі, харчі, екскурсії… — монотонно перелічив Олесь.
— Скільки?! — роздратовано повторила вона, кинувши очищену картоплину у каструлю. Бризки обпекли їй обличчя, намочили спідницю.
Марія з люттю кинула ніж у раковину й обернулася до сина.
— Зрозуміло. — Олесь похилив голову й поплелав до кімнати.
— У мене немає зайвих грошей. Я їх не малюю, а заробляю. На осінь тобі нові черевики потрібні, весну ледве перебув у старих. Куртку треба — у старої рукава вже короткі… — голос матері наздогнав його біля дверей, штовхнув у спину.
Олесь зачинив за собою двері. Але слова пролітали й крізь неї, хоч і не так чітко.
— Усі їдуть, а я ні, — пробурмотів він під ніс. — А я теж хочу до Львова! — вже голосніше вигукнув.
Голос зірвався, в ньому забреніли ледве стримувані сльози.
Мати навряд чи його чула, але здалося, ніби вона відповіла:
— Ще наїздишся. Ось виростеш, заробиш — тоді й до Америки поїдеш, — гукала з кухні.
Олесь ковтав сльози.
— А спитай у свого батька. Він тобі йграшку зайву не купував. На день народження дешеві машинки дарував. Окрім аліментів — жодної копійки. А що купиш на мізерні аліменти? Ти ж ростеш, усе на тобі горить… — неслося з кухні.
Олесь надів навушники, але голос пробивався і крізь них. Витер кулаком сльози. Як сам не додумався? Коли батько пішов, сказав: якщо щось — звертайся. Ось і настав той «випадок». Вирішив не відкладати й подзвонити. Але мобільника не було.
Тихенько відчинив двері, визирнув. Мати гуркотіла посудом на кухні, щось бурмочучи. Олесь непомітно прокрадався до передпокою, надів кросівки й вийшов, акуратно зачинивши двері. Побіг униз сходами, метнувся до сусіднього під’їзду — до Валерки Шевченка. У них був стаціонарний телефон.
Валерко відчинив двері й зрадів, побачивши Олеся.
— Треба подзвонити, — сказав він, знявши трубку з тумбочки. Швидко набрав номер, притулив до вуха, намагаючись заспокоїти подих під час гудків.
Олесь уже хотів повісити трубку, як раптом почув голос.
— Тату, привіт! — радісно вигукнув.
— Хто це? — стримано спитали на тому кінці.
Олесь перехрестився поглядом із здивованим Валерком, відвернувся.
— Це я, Олесь.
— Який Олесь?
— Тату?! — у відчаї скрикнув він, але у відповідь почулися короткі гудки.
Поклав трубку, ледве стримуючи плач.
— Що трапилося? — спитав Валерко.
— Не поїду до Львова. Мати гроші не дає, а батько навіть не впізнав… — похмуро відповів Олесь.
— Давай я в своїх попрошу. Скажу, що дуже треба. Вони дадуть, а я тобі віддам, — запропонував Валерко.
— Ні. Твої дізнаються — тобі дістанеться. Я переживу. Піду.
Коли Олесь був маленьким, мати цілувала його, ласкаво називала «котиком», «соняшком», купувала іграшки навіть без прохання.
А потім її ніби підмінили. Батько пішов, і вона змінилася: стала злою, крикливою, могла й луснути, дати ляпаса. А це боляче гірше, ніж просто лупцювання. Жодного ласкового слова — тільки ляпаси й крики.
Олесь навіть думав утікти з дому. Але без грошей далеко не піде. Йому лише одинадцять — на роботу не візьмуть.
«Я не просив, щоб мене народжували. Не пощастило. Народився б у Валерчиних батьків — жив би як у казці…»
У чотирнадцять він настільки звик до криків, що вже не реагував. Просто йшов на вулицю або замикався в кімнаті з музикою на всю.
У старших класах почав шукати тепло в дівчат. Але якщо дівчина не хотіла цІ коли нарешті вони обидва зрозуміли, що саме ці маленькі знаки турботи й терпіння можуть зім’яти навіть найгрубішу кригу, що стала між ними за ці роки.