Коли все не так, як здається
Сьогодні їхав з роботи маршруткою, підперши голову об вікно. Дощові крапли сповзали по склу, розмиваючи Київ за вікном у безформну мазню. «Ніби моє життя. Майбутнє — як той дощ: брудне, незрозуміле. І від цього мурашки…» Закрив очі. Під повіками — гаряча пісочка.
«Оце молодь! Сидять, ніби кругом пусто. А старі люди стоять» — над вухом зашипіла жіночий голос, налитий злістю, наче окріп.
Підвів вії — надута жінка з лицем, як після сварки, нависала над сидінням. Її погляд свердлив, ніж скальпель.
«Сідайте, будь ласка» — підвівся я.
«Та я й так сяду. Бо самі ніколи не поступиться» — буркнула вона, важко опускаючись на місце.
Пробився до дверей під воркотню про «невойовничу вдачу нинішніх». Кілька голосів підхопило. Знайшла однодумців.
«А в неї, може, ще гірше за мене…» — подумав я.
«Ви виходите?» — торкнувся хтось плеча.
Озирнувся: Оксана, шкільна подруга.
«Олежку! Та не може бути…»
Не встиг відповісти — двері рипнули, натовп виніс нас на тротуар.
«Як же я тобі рада» — Оксана сяяла, ніби після спа. Вона обхопила мою руку. «Ти не втечеш, доки все не розповіси».
«І я…» — пробубнів я без ентузіазму. «Але до себе запросити не можу».
«І не треба. Ходімо до мами. Я заміжена, живу в іншому районі» — вона потягла мене за собою.
«Ні, правда…» — я зупинився.
«Мовчи вже! Знаю я твої „іншим разом“. Йдемо» — в її голосі була сталь.
Здалося.
«Мамо, дивись, хто в нас!» — Оксана вигукнула на порозі.
Її мати, побачивши мене, аж підскочила. Колись ми з Оксаною були нерозлучні. Після школи вона набридала дзвінками, а мені було не до того.
Тоді я горів любов’ю. Мати щоночі шепотіла: «Що ти в ній знайшла? Ця художниця… Життя в бідності — не романтика. Подумай, сину».
Тепер мати Оксани метушилася з чайником.
«Мамо, дай нам поговорити» — попросила донька.
Залишившись наодинці, Оксана встромила в мене погляд:
«Розказуй. Вгадала ж, що в тебе клопіт?»
Я не планував виливати душу. Але її співчуття розтопило лід.
«Ти ж одружився з тією Юлею?» — спитала вона.
«Так. З матір’ю через неї сварився. Ти ж її ідеал: „Оксана розумна, вміє жити, а ти…“»
«Знайома пісня» — усміхнулась вона. «Вона ще в школі працює?»
Я кивнув.
Оксана — статуєва білявка з аристократичними рисами. Я — коренастий, з густими бровами, таким, мабуть, і бачили козаків у романах. Та за останні роки зморшки прорізали обличчя ніби плугом.
«Спочатку все було добре. Але на кваліфікації до чемпіонату Юля впала з мольберта. Травма хребта…» — махнув рукою. «Лікарі плечима зводили. А ми тоді вже чекали дитину».
Продав авто на ліки. Півроку поПотім Юра відкрив власну майстерню, де вчив дітей малюванню, а Оксана знайшла сили почати все спочатку — і тепер вони зустрічаються по неділях, сміючись над тим, як колись жаліли одне одного.