Похід по хмарах
З сірого неба сипав дрібний дощик. Данило підставив обличчя, і вмить шкіра вкрилася водяним пилом. Він із задоволенням вдихнув повними грудьми вологе повітря.
За спиною із металевим скреготом захлопнулися в’язничні ворота. Він поправив ремінь спортивної сумки на плечі й швидким кроком пішов уздовж високої цегляної огорожі…
***
За два з половиною роки до того
Данило гнав машиною Києвом, намагаючись придушити роздратування й злість. Куди поділася любов? Чому вони з дружиною перестали розуміти один одного? На пасажирському сидінні захлинався мелодією дзвінка кинутий телефон.
Мелодія раптово стихла.
— Отак краще, — промовив крізь зуби Данило.
Та не встиг він доїхати до наступного світлофора, як телефон задзвонив знову.
— Ну що ще? — роздратовано спитав він, беручи трубку.
— Данилку, я більше не можу. Ти втік, ми не домовились…
Олена говорила й говорила, продовжуючи домашню сварку. Її слова вгризалися в мозок, заважаючи думати й дивитися на дорогу. Данилові схотілося крикнути: «Заткнись!»
— Чого мовчиш? — підвищила голос дружина.
— Я знаю, що хочеш почути. Згоден. Нам краще розійтися, ніж мучити одне одного. — Він ударив по гальмівній педалі, ледве не проскочивши на червоне. Телефон висковзнув із пальців, але він чудом встиг його впіймати.
— Тату… — почувся в трубці плачливий голос доньки. — Не йди, тату!
— Що ти, Сонечко? Я не йду, не плач. Скоро приїду додому…
Ззаду пролунав різкий сигнал.
— Їду, їду, — буркнув Данило нетерплячому водієві.
Він додав газу й кинув телефон на сидіння, на мить відвівши погляд. І саме тоді машина врізалася в невидиму перешкоду, а потім — удар ззаду штовхнув її вперед. Ремінь врізався в груди, коли Данила гепнувся об кермо.
— Трясця! — вигукнув він, вискакуючи.
На мокрому асфальті, перед його машиною, лежала обличчям униз підліток…
— Викличте «швидку»! — крикнув він до юрби на тротуарі, а сам схилився над дівчинкою.
Так закінчилося його звичне життя — з роботою, дружиною, донькою…
Данила засудили на два роки. Він вважав, що йому пощастило. Якби хтось збив його Соню, він би власноруч прикінчив водія на місці.
Дружина одразу подала на розлучення, а через півроку вийшла заміж і вивезла доньку до Львова. Тепер він розумів — у неї давно був коханець. Саме тому вона провокувала сварки.
***
Данило
Піднявшись на четвертий поверх, він подзвонив у свої двері, знаючи, що його ніхто не чекає. Потім натиснув кнопку у сусідки.
— Данилку?! Повернувся? — здивовано скрикнула літня сусідка. — Твої ж виїхали, знаєш?
— Знаю. Ключі не лишили?
— Так, зараз принесу. — Жінка пішла у кімнату й незабаром повернулася з ключами. — На, візьми. Заходь, якщо щось.
Квартира зустріла гнітючою тишею. У дитячій на ліжку сидів забутий Сонею плюшевий ведмедик — його подарунок на п’ятиріччя. Він притулив іграшку до обличчя й здавлено зітхнув, відчуваючи знайомий запах доньки.
Довго відмокав у ванні, потім ляг спати. Прокинувся о шостій вечора з диким голодом.
Зі справкою про звільнення на пристойну роботу його не брали. Данило влаштувався вантажником на хлібозавод. Для початку піде.
Раніше він дивився фільми, листувався в соцмережах. Якби був ноутбук — міг би спробувати заробляти онлайн. Але комп’ютер забрала дружина.
Колись він добре заробляв і мав «заначку». Дружина жалілася на кожну зайву копійку, але про схованку не знала. Данило порпався у тайнику й зрадів, знайшовши гроші. Наступного дня купив собі дешевий ноутбук.
Тепер після роботи він сидів за комп’ютером: переглядав новини, вакансії, а потім зазирнув у соцмережі. Знайшовши сторінку Соні, мало не підскочив від радості. Розглядав її фото й дивувався, як вона виросла.
Писати не наважився. Хто знає, як відреагує колишня? Може й взагалі заборонить спілкування з ним. Але кожен день він заходив на її сторінку, немов стежив за її життям. Колись він напише й попросить про зустріч. Але не зараз.
Одного разу в голову прийшла думка знайти ту дівчину, яку він збив. Тоді їй було п’ятнадцять. Слідство, суд, два роки… Зараз їй має бути вісімнадцять. Її ім’я він не забуде ніколи, а ось обличчя пам’ятав погано — воно було в крові й бруді.
Він ввів у пошук її дані й почав переглядати аватарки. Одна здалася знайомою. Дівчина посміхалася, але очі були суворими. Доступ до сторінки був закритим.
Данило написав їй, додав у друзі й збрехав, що вона схожа на його доньку, яку дружина забрала далеко. Що ще міг написати 32-річний чоловік 18-річДанило підвів очі до неба, де вже заблищали перші зірки, і вирішив, що настав час сказати їй правду, якою б страшною вона не була.