— Що хочу, те й робитиму! Це й моя хата. Не подобається — йди геть! — вигукнув Богдан, дивлячись на матір з-під лоба.
Марія вийшла із під’їзду. Очі застили слізми. Дійшла до лавки на дитячому майданчику й важко опустилася. Туліще міцніше закутала в плащ. Хоч уже середина червня, вечори були холодними. Обіцяного спекату так і не настало.
Вона здригнулася, засунула руки в кишені. Посидить тут, доки не замерзне, а далі що? Куди йти? Дожила — син вигнав із власного дому. Марія безсило всхлипнула. Усе життя тут, у цьому будинку. Звідси їхала до ЗАГСу, сюди ж принесла сина з пологового. Син…
***
— Мамо, наш клас їде на майські свята до Львова, — оголосив Богдан із порогу, скинувши рюкзак на підлогу.
— Мамо, ти чуєш? — він зійшов у кухню, дивлячись, як мати чистить картоплю біля раковини. Дивлячись на її застиглу спину, Богдан уже зрозумів, що до Львова йому не вибратися. Але спробував ще раз.
— Мамо, даси грошей? — запитав він, намагаючись перекрити шум води.
— Скільки? — не обертаючись, пробурчала мати.
— Квитки туди й назад, гуртожиток, гроші на їжу та музеї… — механічно перелічив Богдан.
— Скільки? — різко повторила мати, кинувши очищену картоплину в каструлю. Бризки вдарили їй у лице, замочили блузку.
Марія з люттю кинула ножа в раковину й обернулася.
— Зрозумів, — похитнув головою Богдан і поплентався до кімнати.
— У мене немає зайвих грошей. Я їх не малюю, а заробляю. На осінь треба купити тобі нові черевики. Весну ледь доносив старі. Куртка теж мала, рукавиці короткі, — голос матері наздогнав його біля дверей, ніби штовхнув у спину.
Богдан зачинив двері. Але слова пролітали й крізь них, хоч і тихіше.
— Усі поїдуть, а я ні, — бурмотів він. — А я теж хочу до Львова! — голос зірвався, затремтів від сліз.
Мати навряд чи чула, але здалося, ніби вона відповіла:
— Ще наїдешся. Ось виростеш, заробиш — тоді й до Канади поїдеш, — донеслося з кухні.
Богдан ковтнув сльози.
— А спитай у свого батька. Він тобі й дешевої іграшки не купував. На день народження — пластмасові машинки. Понад аліменти — жодної копійки. А що купиш на ті копійки? Ти ростеш, все на тобі горить, а скільки коштує одяг?.. — лунало із кухні.
Богдан надів навушники, але голос пробивався і крізь них. Він витер сльози кулаком. Як сам не додумався? Коли батько йшов, сказав: «Якщо щось — звертайся». Ось такий випадок. Вирішив не тягнути й подзвонити. Але телефону в нього не було.
Тихенько відчинив двері. Мати грюкала посудою, щось бурмотіла. Богдан непомітно прослизнув у передпокій, натягнув кросівки й вийшов, акуратно зачинивши двері. Побіг сходами до сусіднього під’їзду — до Валерка Шевченка. У них був стаціонарний.
Валерко відчинив, зрадів.
— Треба подзвонити, — Богдан скинув слухавку, швидко набрав номер.
— Тато, привіт! — радісно скрикнув він.
— Хто це? — холодно спитав той.
Богдан зустрівся поглядом із здивованим Валерком. Відвернувся.
— Це я, Богдан.
— Який Богдан?
— Тато?! — у безсиллі скрикнув він, але у відповідь почулися гудки.
Повісив слухавку, ледь не розплакався.
— Що трапилося? — поцікавився Валерко.
— Не поїду до Львова. Мати грошей не дає, а батько… взагалі зник, — похмуро сказав Богдан.
— Давай я в батьків попрошу. Віддам потім, — запропонував Валерко.
— Ні. Дізнаються — тобі прийдеМарія схопила його за руку, коли він збирався йти, і прошепотіла: «Прости мене, сину, — тільки зараз я зрозуміла, як була неправа».