Давно це було, але в пам’яті лишилося яскраво.
Ярослав зупинив авто біля колонки на заправці.
— Дев’яносто п’ятий, повний бак, — кинув він хлопцю, що працював на АЗС, і пішов у приміщення.
У дверях він зіткнувся з чоловіком. Той кинцем погляду сковзнувся по його обличчю й знову вп’явся у телефон. «Богдан?!» — ледве не вигукнув Ярослав, але встиг себе спинити. Увійшов, а крізь скляні двері спостерігав, як колишній друг сів у сірий BMW. Він кинувся до каси, простягнув картку дівчині. Руки тремтіли від збудження.
На вулиці BMW вже вирулював на трасу. Ярослав — до своєї «Хонди», щоб слідкувати.
«От так зустріч. А непогано ж колишній друг піднявся. Вдало одружився? Нічого, дізнаюся, звідки вітер віє…» — думав він, не спускаючи очей з машини.
Богдан завернув у коттеджний селище. Коли авто зупинилося біля воріт одного з будинків, Ярослав проїхав трохи далі, слідкуючи у дзеркало. BMW заїхав на ділянку, а він тихо сдав назад. Над воротами висіла камера, тож відхилився на сидінні, щоб не потрапити в об’єктив.
Крізь прути огорожі побачив, як Богдан поставив машину перед гаражем. На високий ґанок вийшла молода жінка. Він упізнав її, хоч було далеко.
— Не може бути! — прошепотів він.
Вона зійшла з ґанку й пішла назустріч Богдану. Вони обійнялися, поцілувалися й зникли у будинку.
«Одружені. І це їхній дім. Оце справи. Як? Чи то помста? Але ж Оленці — вітання! Тихоня, а який виграшний квиток витягнула. А Богдан? Отакий друг. Хоча міг би бути на його місці…»
**
У клубі було душно й галасливо. Музика греміла, прожектори різали напівтемряву, миготіли на розігрітих обличчях.
Ярослав сидів за барною стійкою, потягував коктейль і нудьгуючи спостерігав за танцюючими. Погляд спинився на високій дівчині у вузькій червоній сукні. «А ця — дуже навіть нічого», — подумав він і відвернувся.
Не встиг ковтнути, як почув знайомий голос.
— Це мій друг Ярослав. — До бару підходив Богдан, обійнявши ту саму дівчину в червоному. — Ярославе, знайомся, це Соломія, моя дівчина.
Він окинув її поглядом. Вблизі вона була ще гарнішою: великі підведені очі, ямочки на щоках, блискучі світлі коси. Мрія, а не дівчина.
— Що, сподобалася? — усміхнувся Богдан.
— Що будете пити? — запитав Ярослав, не відводячи очей від Соломії.
— Я за кермом. Хлопці, може, до мене? Тут гучно, — сказала вона.
— Поїдемо? — звернувся Богдан до друга.
Ярослав мовчав, допив коктейль і зійшов з високого стільця.
На вулиці було тихіше.
— Ну як? — Богдан показав на червону «Ауді». — Соломії батько подарував на день народження, — похвалився він, ніби сам був до цього причетний.
Ярослав перевів погляд з машини на друга. Той підморгнув: «Буде ще краще!»
«Як йому вдалося привабити таку?» Богдан навіть зовнішністю йому поступався. «І нічого не говорив, хитрун».
— А чому без Оленки прийшов? Запрошував обох, — раптом запитав Богдан, коли вони вже їхали містом.
— Погано почувається. Токсикоз. — Після цих слів у Ярослава зіпсувався настрій.
— Оце так! А чому мовчав? Святкувати не збираєшся? — зарагикав Богдан.
Ярослав не відповів. Не хотілося говорити про Оленку.
«Ауді» зупинилася біля хмарочоса. Вони піднялися на шістнадцятий поверх у просторих сенсорних ліфтах.
— Це твоя квартира? — Ярослав оглядав розкішні апартаменти. — Де ти таку знайшов? — прошепотів другові.
— На вулиці. — Богдан засміявся. — Легко, вона мене ледь не збила.
Ярослав підливав другові вина, і незабаром той добряче набрався. Соломія відвела його до кімнати. Коли повернулася, Ярослав розглядав картину.
— Це моя робота, — сказала вона, підійшовши ззаду.
— Твоя? — він з цікавістю обернувся. — А мене напишеш?
— Художники пишуть, не малюють. — Соломія відійшла на крок, уважно оглядаючи його. — У тебе гарний торс. Позуєш оголеним?
— Зараз? — зніяковів він.
— Ні, у студії, за хорошого світла. Залиш номер, подзвоню.