Я просто хотіла бути щасливою
Оксана відкинула ковдру, перевернула подушку на прохолодніший бік і знову лягла. Трохи полегшало, але заснути не виходило. За вікном шурхали шини рідких авто. А найбільше заважали думки. «Куди спішить цей пізній водій? Додому? Чи, навпаки, тікає від когось у ніч? Хто чекає на цього поспішайка?.. Проклята спека…»
Оксана зітхнула й підвелась. Квартиру вона знала напам’ять, тому світло не вмикала. На кухні підійшла до вікна. У будинку навпроти горіли два вікна. «Хтось чекає свого мандрівника чи оплакує його втечу?»
Молоді листя заважали розгледіти, чи стоїть хтось біля тих вікон. Вона ввімкнула нічник, налила води з чайника. Виймкнула світло й знову глянула навпроти. Одне вікно вже погасло. Вода зі шклянки охолоджувала не лише горло, а й все тіло. Босі ступні приємно холодив лінолеум.
Поставила порожню шклянку на підвіконня й повернулась у кімнату. Але лягати у зім’яту ліжко не захотіла. Пішла до вітальні й прилягла на вузьку софу, підкладаючи під голову тверду подушку, набиту бозна чим.
І раптом провалилась у сон…
***
— Гірко! Гірко! — гукали гості, піднімаючи келихи з шампанським.
Ігор встав і потягнув за руку Оксану. У весільних туфлях на шпильках вона зрівнялася з ним зростом, могла дивитись йому у вічі, а не знизу догори, як зазвичай. Він дивився на неї з захопленням, любов’ю й ненаситною жагою. Вона нахилила голову, щоб фата прикрила її від гостей.
— Раз, два, три… — радісно лічили п’яні гості.
Мати вчила Оксану, що в сім’ї все залежить від жінки, що вона має бути опорою чоловікові. І Оксана героїчно взялась будувати своє сімейне щастя.
Спочатку вони все робили разом: ходили в магазин, навіть вечерю готували, сміючись і цілуючись. Поки одного разу не забули про картоплю на сковороді через поцілунки, і вона ледь не згоріла. Вони кохали одне одного. Здавалося, так буде завжди — молоді й щасливі.
Через два роки Оксана народила донечку Марійку. Спочатку допомагала мати.
— Я втомилася… — скаржилась Оксана матері, що Ігор зовсім не допомагає.
— Чоловік працює, втомлюється. Така доля жінки — вести господарство й виховувати дитину, — говорила мати. — Ти можеш поспати удень з Марійкою. А якщо він не виспиться, який із нього працівник?
Оксана звикла спати уривками, навіть відключатись на лавочці під час прогулянки з коляскою. Коли Марійці виповнилось два роки, віддала її у садочок і вийшла на роботу.
— Ось ще через п’ять років я вийду на пенсію, Марійку ми з татом заберемо до себе, а ви народите ще дитину, — мріяла мати.
Але повернувшись до професії, Оксана не хотіла навіть думати про другу дитину. Ігор теж не наполягав.
— Чому чоловіки зраджують? Тому що коханку бачать завжди гарною й наряд— А дружину — у затертому халаті й без макіяжу, — навчала мати.
І Оксана старалась, щоби Ігор бачив її завжди гарною. Вставала раніше, аби встигнути причепуритись до його пробудження.
Але це не врятувало їхній шлюб. Донька виросла, випорхнула з гнізда, і Оксана з подивом помітила, що Ігор все частіше одягав джинси замість костюма. Почав бігати вранці, хоч і без того виглядав підтягнутим.
— Ну модно ж, — казав він. — Треба йти в ногу з часом.
Коли вона побачила сліди помади на його сорочці, прямо запитала про коханку. Здивований Ігор пробурмотів щось незрозуміле, а потім зізнався й попросив Оксану відпустити його.
— Невже я тебе тримаю? Іди. Тільки назад тебе не візьму, так і знай.
Сама склала йому речі, не проронила ані сльози. Ігор повільно одягався у передпокої, кидаючи на неї крадькома погляди: чекав, що вона вчепиться в нього, буде благати залишитись.
А Оксана стояла в дверях, схрестивши руки. «Не діждешся».
Він пішов, а вона впала на софу, втупилася обличчям у ту саму тверду подушку й заревла, як поранена вовчиця. Життя втратило сенс. Виплакала цілу ніч, а вранці вийняла пачку таблеток. Але перед тим вирішила подзвонити подрузі.
Та відчула підступ і примчала.
— Навіть не думай робити дурниць! Уяви, яким козирем він ходитиме, коли ти через нього накладеш руки на себе. Усі скажуть: «Ого, який чоловік — жінки з розуму з’їжджають!» Не роби йому такої послуги.
Оксана не випила таблетки. Поволі почала оживати, вчитися жити одна. Несподівано знайшла в цьому плюси: можна спати, скільки хочеш, ходити по хаті як є, не фарбуватись у вихідні. Почала їсти менше, схудла, помолодшала. На зекономлені гроші купувала собі одяг.
А потім Марійка народила онука, і Оксана знайшла новий сенс. Їй безумно подобалось бути бабусею: співати колискові, ліпити пісочні паски.
Їй кортіло, щоб Ігор випадково побачив її й зрозумів, що втратив. Уявляла, як він живе з молодою дружиною. Чи варить вона йому вранці кашу? Чи може він сам їй несе каву до ліжка? А уява додавала картинку: стоїть у квітчастому фартушку біля плити, йде після роботи в магазин…
Було боляче. Виходило, що й він щасливий без неї.
Одного разу вона гуляла з онуком, і на лавку поруч сів чоловік її віку.
— Сонячко так припекло, а на календарі ще квітень! Ось ваш онучок? Схожий. А дівчинка в пісочниці — моя онука Катрусенька. Правда, красуня?
Йому не було потрібно її відповідей.
— Знаєте, коли в нас з дружиною народилися діти, вона мене до них не підпускала — боялась, що щось не так зроблю. А мені й добре було. Навіть не помітив, як вони ростуть: не знаю, коли пішли, яке слово перше сказали. А от коли син з невісткою подарували онуку, я зрозумів, що проґавив. Тепер за нею спостерігаю, ніби компенсую.
Він зітхнув.
— Хотів би повернути час… Але дружина вже померла. Я сам тепер. Вдівець.
Оксана подумала про Ігора.
«А може, і в нього народилась дитина з тією? І він теж компенсує — носить на руках, міняє підгузки?»
Їй стало шкода Марійку. З нею він не цікавився, а тепер…
Раптом вона розлютилась на того чоловіка, забрала Сашка й пішла.
Наступного дня зустрілися знову. Тепер Оксана сама розповідала про своїх трирічного онука.
Якось він поскаржився, що набридло бути самому. Дружина померла, діти зайняті, онука колись виросте, а він ще не старий… І глянув на Оксану значуче.
Вона подумала: «Нормальний чоловік, без шкідливих звичок. Я теж ще молода». А потім одразу себе відругала: «Що я несу? Чужий чоловік зі своїми звичками, спогадами… Ні, не зможу». І після цього почала гуляти в іншому дворі.
***
Вранці Оксану розбудив дзвінок у двері.
— Чомусь Марійка рано привезла Сашка, — пробурмотАле замість доньки на порозі стояв Ігор – постарілий, зі змарнілим обличчям, у вицвілій сорочці, що висіла на ньому, як на вішалці.