Якби ми зустрілися раніше…
Соломія прийшла до поліклініки вчасно, взяла в реєстратурі картку та піднялась на другий поверх. Біля дванадцятого кабінету всі лавки були зайняті людьми похилого віку. Біля вікна, спиною до підвіконня, стояв чоловік.
— Ви всі до дванадцятого? — несміливо запитала Соломія.
— До дванадцятого. А ви будете за ним, біля вікна, — відповіла одна з жінок.
— А в мене талончик, — сказала Соломія і почала шукати його в кишені.
— А тут усі з талончиками, — сипким голосом промовив сивий, сухорлявий дідусь.
Соломія зловила цікавий погляд чоловіка біля вікна і підійшла до нього.
— У вас теж талончик? На який час? — звернулась вона до нього.
Він виглядав молодшим за інших і здавався спокійним.
— На дев’ять тридцять, — охоче відповів чоловік.
Соломія здивовано подивилась на нього.
— То навіщо ви чергу зайняли? Ваш час давно минув. Чи ви запізнилися? — спитала вона.
— Ми то не запізнилися, навіть раніше прийшли, а от лікар спізнюється, — втрутився у їхню розмову сивий дідусь, і всі, хто сиділи біля кабінету, заворушились, почали нарікати на несправедливость.
— Як так? Навіщо тоді талончики, якщо прийом за живою чергою? — спитала Соломія, звертаючись до балакучого дідуся.
— Хочете поскаржитися? Даремно. Спочатку ветеран пройшов без черги. Збрехав, звичайно, йому років сімдесят, як і мені. Потім завідувачка свою знайому провела. Майже сорок хвилин у кабінеті «консиліум» влаштовували. От і сидимо. Безкоштовна медицина, — буркнув дідусь.
— Такими темпами ми до вечора не потрапимо. І що, знову брати талончик? — обурилась Соломія, шукаючи підтримки в чоловіка біля вікна.
— Не хвилюйтесь, всіх прийме, хоч і на швидку руку. Лікар теж людина. Все розуміє, але нічого не зробиш. Система, — піднімаючи вгору гачкуватий палець, мудро сказав сивий дідусь. — У них проста відповідь: не подобається — йдіть до платної клініки.
— Але ж це ж неправильно… — Обурення в Соломії росло, як пара в закипаючому чайнику.
— Раджу вам не нервувати. Нічого не зміните, а собі нашкодите, — філософськи помітив чоловік біля вікна.
Соломія притулилась до нього, вагаючись: чекати ще дві години чи йти?
— До ортопеда завжди черги. Він один, а нас багато. Пошле на рентген, а там теж черга. Потім зі снимком знову сюди… — дідусь у відчаї махнув рукою.
Черга підтримала його, знову загула.
«Може, варто піти?» — подумала Соломія, але не рухалась, сподіваючись на диво.
— Ну що, так і не наважитесь? — спитав чоловік.
Соломія глянула на нього, але не відповіла.
— У вас щось серйозне? — знову спитав він.
— Тут, мабуть, у всіх серйозне, — відірвалась від підвіконня Соломія, кинула останній погляд на кабінет і пішла до сходів.
Ззаду почулися нерівні кроки. Вона озирнулась: чоловік, кульгаючи, наздоганяв її.
— Ви теж вирішили піти? — спитала Соломія.
Їй стало легше від того, що вони пішли разом.
— А до платної не пробували звернутися? — знову спитала вона.
— Та там ті ж самі лікарі, тільки гроші беруть, — відповів чоловік.
Вони разом вийшли з поліклініки.
— Ви на автобус? — спитав він.
— Ні. Трохи пройдусь пішки, заспокоюсь, — Соломія пройшла повз зупинку.
— Почекайте, я з вами, — наздогнав її чоловік.
— Вам, мабуть, важко йти? Краще б дочекались автобуса, — сказала йому Соломія і мимоволі зменшила крок.
«Все одно не відстане. От причепився», — подумала вона.
— Я вас впізнав. Ми разом брали талончики у понеділок, потім їхали одним автобусом. Ви живете десь неподалік — на одній зупинці виходили.
— Ви за мною стежили? — спалахнула Соломія.
«Точно ненормальний».
— Ні. Так вийшло.
Деякий час вони йшли мовчки. Соломія намагалась підлаштуватись під його крок. Через дві зупинки вони все ж таки сіли в автобус, потім разом вийшли.
— Ось мій будинок, — показав чоловік на дев’ятиповерхівку навпроти зупинки. — Дозволите вас провести?
— А як нога? Не болить? — замість відповіді спитала Соломія.
— Звик. А знаєте що? Заходьте завтра до Будинку культури. У нас там клуб. Прийдете — не пожалкуєте.
— Я не люблю такі зустрічі. До того ж, це ваші друзі, не мої, — Соломія не знала, як відв’язатись.
— Даремно. Я колишній артист. Точніше, так ним і не став. Казали, що були великі надії.
— І що завадило? — скептично спитала Соломія.
«Все ясно, чіпляється».
— Кохання завадило. Закохався по вуха в найкрасивішу дівчину на курсі. Готовий був померти за неї. Одного разу йшли ми містком. Вечір, тисячі вогнів у воді… Романтика. Саме там я їй і зізнався.
— І що? — зацікавилась Соломія.
Вони дійшли до її будинку,А потім вони зустрілися знову — не в черзі до лікаря, а під старим каштаном у парку, де колись В’ячеслав читав їй свої вірші, і зрозуміли, що навіть пізня любов — це все ж любов.