**Другий шанс**
— Оленко, ти додому? — подруга Марійка нетерпляче постукала манікуреними нігтями по столу.
— Ні, затримаюсь. Чоловік має заїхати, — безсоромно збрехала Олена.
— Ну, як знаєш. До завтра. — Марійка вийшла з кабінету, химерно погойдуючи стегнами.
Співробітники один за одним покидали офіс. За дверима лунали поспішні кроки й цокіт підборів. Олена взяла телефон і задумалась. *«Певно, пиво вже вжив, лежить перед телевізором пузом догори»*. Вона зітхнула й набрала номер. Після трьох довгих гудків почула бормотання телевізора, а потім голос Володимира:
— Слухаю.
— Вовку, дощ на дворі, а я в замшевих черевиках. Забери мене.
— Оленко, прости, не знав, що подзвониш, пиво випив. Виклич таксі, — відповів чоловік.
— Як завжди. Нічого іншого від тебе й не чекала. Між іншим, коли робив мені пропозицію, обіцяв на руках носити.
— Оленко, ластівко, футбол… — У трубці розліглися крики вболівальників, і Олена роз’єдналася.
Минули ті часи, коли чоловік чекав біля офісу. Тоді в нього не було машини, але він що дня приїжджав за нею. Олена вимкнула комп’ютер, одяглася й вийшла.
Тишу коридору порушив цокіт її підборів. Усі вже розійшлися. Біля стійки охоронця стояв заступник директора Богдан Сергійович і розмовляв по телефону. Високий, стрункий, у довгому чорному пальті він більше нагадував кіноактора, ніж звичайного офісного працівника. Жінки шепотілися, що досі не одружений.
Олена колись жартома припустила, що він, мабуть, хворий, якщо такий красень досі самотній.
— З моделлю зустрічається. Якось у журналі бачила, — розповідала Марійка, яка знала всі світські плітки.
Володимир у молодості теж був гарним. Підтягувався на турнику по тридцять разів. А потім… Потім огірчав, полюбив пиво, відростив пузо. І тепер кожного вечора Олена бачила ту саму картину: Володимир лежить на дивані перед телевізором, а на підлозі — пляшка пива.
Вона вже підійшла до дверей, коли почула за спиною приємний баритон, від якого по шкірі пробігли мурашки.
— Олено Миколаївно, чому так пізно?
— Думала, чоловік заїде, а він не зміг, — обернулася вона з посмішкою.
Богдан Сергійович сховав телефон у кишеню й підійшов.
— Підвезу вас. — Він відчинив двері, пропускаючи її вперед.
— Ні, дякую, викличу таксі, — заперечила Олена, виходячи на вулицю.
Перед сходами вона зупинилася, глянула на калюжі та свої замшеві черевики. Весна — сніг ще не встиг зійти, як уже дощі.
— Вважайте, що таксі вже чекає. — Богдан Сергійович узяв її під руку й повів до машини.
Як тут відмовитися? Шкода, що ніхто з колег не бачив — позаздрили б.
Він вимкнув сигналізацію й відчинив двері позашляховика. Олена легкоОлена злегка зітхнула, сідаючи в машину, і в цю мить зрозуміла, що іноді для щастя потрібен лише один справжній погляд, який бачить тебе крізь роки звички.