— То це ти все влаштувала, бабусю? — запитала Олеся, дивлячись на портрет.
Після сварки з чоловіком Олеся не спала всю ніч. Відчувала, що щось не так у їхніх стосунках, але коли він повернувся додому і сказав, що кохає іншу, вона виявилася не готовою до такого повороту. Він пішов, а вона довго ридала і жаліла себе.
То їй хотілося повернути його. Але повернути — означало пробачити зраду. А Олеся не була впевнена, що зможе після всього вірити Олегові.
То бажала помститися, щоб і він страждав. Але ж кохання не зникає вмить, навіть коли тебе зрадили. Тому вона відклала цю думку на потім, а зараз почала роздумувати, як жити далі.
Перед світанком їй раптом спам’яталося, як батьки щоліта возили її у маленьке містечко під Києвом до бабусі, і як вона була там щаслива. Ось би поїхати туди, повернутися у минуле, знову стати маленькою дівчинкою…
Але бабусі не сталося три роки тому. Олеся не пригадувала, щоб батьки продавали квартиру. Може, у бабусі були інші родичі, і тепер вони там живуть? Треба запитати у мами. І з цією щасливою думкою вона заснула.
Уві сні їй приснився парк біля бабусиного будинку. Бабуся в кремовому пальті та солом’яному капелюшку сидить на лавочці й дивиться, як Олеся з якимсь хлопчиком граються з цуценям. «Я знала, що ти приїдеш, чекала», — раптом сказала бабуся й подивилася прямо на Олесю. Не на ту маленьку дівчинку, а на неї — дорослу.
Від бабусиного погляду Олеся й прокинулася. Сон був настільки реальним, що вона довго не могла позбутися відчуття її присутності.
Чим більше Олеся згадувала сон, тим ясніше розуміла — це знак. Якщо бабуся казала, що чекає, значить, треба їхати.
— Мам, що з бабусиною квартирою після її смерті? Ви її не продали? Невже там хтось із родичів живе? — запитала вона ввечері.
— Ні, звідки тобі це? Бабуся не мала родичів, крім нас. Вона лишила заповіт, де написала, що квартира — твоя.
— Тобто я можу там жити? — зраділа Олеся.
— Не розумію, до чого ти везеш? Хочеш поїхати у глушину? І що ти там робитимеш? Які дурниці тобі в голову прийшли? — почала обурюватися мати.
— Мам, я не можу так жити. Я тобі заважаю, ти мені. Мені потрібно хоча б на час змінити обстановку, подумати, розібратися в собі…
Справа в тому, що квартира, де вони жили з чоловіком, належала його батькам. Залишатися там Олеся не могла, тому переїхала до матері. За два роки вона звикла жити самостійно, без материних настанов і повчань. А тепер знову слухала, що Олег одразу ж одумається, повернеться, і його треба пробачити, бо такого чудового чоловіка більше не знайти…
— Та ж квартира стара, давно потребує ремонту. Не думаю, що тобі там буде краще, ніж тут. Полетай на море, якщо хочеш змінити обстановку. Кращого місця для відпочинку не знайти.
В інший час Олеся так і зробила б, але сон не давав їй спокою.
— А ключі від бабусиної квартири в тебе є?
— Ключі? Десь були. — Мати підійшла до шафи й пошукала у шухлядах. — Ось. Схоже, вони. — Вона подала Олесі зв’язку з двох ключів. — Поки твій тато був живий, він доглядав за квартирою. Я в це не втручалася. Взагалі забула про неї. Давно треба було продати.
— Я поїду, подивлюся, потім вирішимо. Добре? — Олеся стиснула в долоні ключі.
— Ти серйозно хочеш туди поїхати? А робота?
— Візьму відпустку. Не відмовляй, мені треба хоча б ненадовго поїхати.
Наступного дня Олеся з пригніченим виглядом прийшла до начальниці й подала заяву на відпустку. Та співчуваючи похитала головою, сказала, що всі чоловіки козли, і підписала документ.
Увечері Олеся зібрала речі, а вранці поїхала на вокзал із думкою, що починається новий етап її життя. За п’ять годин таксі зупинилося біля старого цегляного п’ятиповерховика. Олеся піднялася на другий поверх і замерла перед пофарбованою у коричневий колір дверима.
Тут її охопили сумніви — адже всі знають, що в минуле не повернутися, бабусі немає, і від себе не втечеш. Але вона була надто втомлена, щоб негайно повертатися. Сподіваючись, що мати не помилилася, вона вставила ключ у замок. На її подив, він легко повернувся.
Олеся увійшла в квартиру. Її зустріли знайомі з дитинства речі, задушливий запах і тиша. Без бабусі все тут здавалося чужим. Вона розчинила вікна, оглянула кімнати, потім переодяглася й взялася за прибирання: зняла шторки, чхаючи від пилу, вимила підлогу.
Коли вона втомлено плюхнулася на диван, сил не лишилося навіть дійти до ванної. Зате їх вистачило, щоб не жаліти себе й не сумувати за Олегом.
Та коли вона нарешті зібралася в душ, різкий дзвінок у двері знову напруВтомлена, але сповнена нової надії, Олеся зрозуміла, що інколи життя дарує другі шанси саме там, де ти їх найменше очікуєш.