Марійка закінчила педучилище з червоним дипломом, мріяла вступити до університету. Але доля розпорядилася інакше. Батько потрапив у важку аварію, довго лежав у лікарні. Коли його виписали, мати взяла відпустку, щоб доглядати за ним вдома, поки він не звикне до інвалідного візка.
Університету в їхньому місті не було, треба було їхати до обласного центру. Марійка вирішила, що вступить наступного року. Не могла вона кинути батьків у такі важкі часи. Влаштувалася працювати в школу.
Лікарі обіцяли, що з часом батько зможе ходити, якщо робитиме спеціальні вправи, масаж, приймати ліки. Мати продала хату в селі, щоб найняти інструктора з лікувальної фізкультури, масажиста, купувати ліки. Але батько так і не піднявся з візка.
— Годі, досить гроші на вітер кидати. Не треба нічого, все одно не встану, — сказав він одного разу.
Характер у нього зіпсувався, він став вередливим і підозрілим, до всього причеплювався. Найбільше діставалося, звичайно, матері. Якщо він кликав, вона мусила все кидати й бігти до нього. Зазвичай йому хотілося пити, або щось запитати, або просто поговорити. А в цей час вечеря підгоряла на плиті.
— Васю, ти ж міг би і сам доїхати до кухні. А тепер картопля згоріла, — докоряла мати.
— У мене життя згоріло, а тобі картоплі шкода. Тобі легко говорити, ти на ногах. Важко чашку води принести? — злиться батько.
Він міг у гарячці кинути в матір чашкою чи тарілкою. Все частіше батько просив купити йому горілки. А випивши, виливав злість на матері. Ніби це вона винувата за ту аварію.
— Тату, не пий, не допоможе, тільки гірше буде. Нема чого робити? Грай у шахи, книжки читай, — умовляла Марійка.
— Багато ти розумієш. Останню радість у мене хочеш забрати? У книжках твоїх брехня одна. Сама їх читай. А в житті все не так. Я більше ні на що не придатний, — бурчав він.
— Мамо, не купуй йому більше горілки, — просила Марійка.
— Не куплю, так кричатиме. Йому важко. Що вже тепер… — зітхала мати.
— Так не пити треба, а займатися, вправи робити. Ж сказали, що ходити може. Він сам не хоче. Просто йому подобається над нами знущатися, а ми скачемо навколо нього, — сердилася Марійка.
Батька, звичайно, шкода, але їй із матір’ю теж нелегко. Одного разу Марійка повернулася зі школи втомлена, боліло горло, хотілося полежати. А батько то й справа кликав її. І Марійка не витримала.
— Годі. Я втомилася, ледве на ногах стою. Ти на колесах, сам поїдь на кухню і пий, скільки влізе. Ти не один такий. Сотні людей так живуть і навіть працюють, у паралімпійських змаганнях беруть участь. А ти до кухні доїхати не можеш. Давай, уперед, сам. А мені неколи, до уроків готуватися треба. — І Марійка пішла до себе.
Чула, як по підлозі шурхали колеса візка, як батько зі стуком поставив на стіл чашку на кухні, як колеса прошуршали повз її двері, на мить пригальмуючи. Чекала, що він розіб’є візком двері, почне кричати. Але колеса проІ тоді вона зрозуміла, що коли серце б’ється так голосно — це єдиний справжній шлях.