Ось переказана історія з українським колоритом:
Свадьби не буде
Оксана закінчила педучилище з червоним дипломом, мріяла вступити до університету. Але мріям не судилося збутися. Батько потрапив у страшну аварію, довго лежав у лікарні. Коли його виписали, мама взяла відпустку, щоб доглядати за ним вдома, поки він не звикне до інвалідного візка.
Університету в їхньому містечку не було, треба було їхати до обласного центру. Оксана вирішила, що вступить наступного року. Не могла ж кинути батьків у такій скруті. Влаштувалася вчителькою до школи.
Лікарі запевняли, що з часом батько зможе ходити, якщо робитиме спеціальні вправи, масаж, прийматиме ліки. Мама продала садочок, щоб найняти інструктора з лікувальної фізкультури, масажиста, купувати ліки. Але батько так і не піднявся з візка.
— Годі, досить марно витрачати гроші. Не треба нічого, я все одно не встану, — сказав він одного дня.
Характер у нього зіпсувався: став буйним, все йому було не так. Найбільше діставалося, звісно, мамі. Якщо він кликав, вона мусила все кидати й бігти. Зазвичай йому хотілося пити, або щось запитати, або просто побалакати. А в цей час вечеря підгоряла на плиті.
— Сашу, міг би сам доїхати до кухні. А тепер картопля згоріла, — докоряла мама.
— У мене життя згоріло, а тобі картоплі шкода. Тобі легко говорити, ти на ногах. Важко стакан води принести? — злиться батько.
Бувало, у гарячці він кидав у маму посудом. Все частіше просив купити йому горілки. А випивши, виливав злість на матері. Ніби це вона була винна в тій аварії.
— Тату, не пий, не допоможе, тільки гірше буде. Нічим зайнятись? Грай у шахи, книжки читай, — умовляла Оксана.
— Ти багато розумієш. Останню радість у мене відбираєш? У книжках твоїх — брехня. Сам їх читай. А в житті все не так. Я більше ні на що не годився, — бурчав батько.
— Мам, не купуй йому більше горілки, — благала Оксана.
— Не куплю — кричатиме. Йому важко. Що вже тепер… — зітхала мама.
— Та не пити треба, а займатися, вправи робити. Лікарі ж казали, що може ходити. Сам не хоче. Просто йому подобається нас мучити, а ми скачемо навколо нього, — сердилася Оксана.
Батька, звісно, шкода, але й їм з мамою нелегко. Одного разу Оксана повернулася зі школи втомлена, боліло горло, а батько постійно її кликав. І вона не витримала.
— Годі. Я втомилася, ледве стою. Ти на колесах — сам доїдь до кухні і пий, скільки влізе. Ти не один такий. Сотні людей так живуть, навіть працюють, у параолімпійських змаганнях беруть участь. А ти до кухні доїхати не можеш. Давай, сам. А мені не коли — до занять готуватися треба. — І пішла до себе.
Чула, як шурхотіли колеса візка, як батько грюкнув стаканом об стіл на кухні. Очікувала, що він розіб’є двері й почне кричати. Але візок пройшов повз. З того часу батько став самостійнішим.
У теплу погоду Оксана залишала відчиненим балкон. Батько під’їжджав і сидів біля дверей — «гуляв». Проїхати у вузькі двері він не міг. Звісно, треба б розширити проходи, але де взяти грошей.
— Віддайте мене в будинок пристарілих, — випивши, просив батько.
— Що ти кажеш? Як можна? Ти живий — це головне. А решта налагодиться, — заспокоювала мама.
— Поки ти так говориш, а потім набридне горшки носити. Будеш жити з жалю. Навіщо тобі каліка? Ти ще молода…
Так і жили. Незабаром проминув рік, знову настала дощова осінь. Одного разу Оксана вийшла зі школи, але не встигла дійти до зупинки, як почався холодний дощ. Вона сховалася під навісом, але бризки все одно долітали. Машини, що проносилися повз, обливали людей брудною водою. Оксана стояла, нахмурившись, немов зморений горобець.
Раптом поруч зупинився вантажівка. З неї вийшов хлопець. Тримаючи куртку над головою, він підбіг до Оксани.
— Сідай, підвезу.
Оксана вже промокла. Вона швидко залізла під його куртку, що пахла бензином і мастилом. У кабіні було сухо й тепло.
— Микола, — сказав він.
— Оксана.
— Оксанко, значить. Куди їдемо?
Вона назвала адресу. Микола розповів, чому став водієм:
— Мати мене сама виховувала. Настав час самому про неї дбати. Сусід взяв мене до майстерні. Після армії сів за кермо. Гроші платять добрі, до того ж можна підробляти — щось підвезти. Тож якщо треба — дзвони.
— А ти вчишся чи працюєш? — запитав він.
— Я вчителька.
— Гарно, — похвалив він. — Під’їду до школи, вийдеш — усі заздритимуть. Чого смієшся? Машина серйозна.
З ним було легко. А якщо справді знадобиться допомога? Оксана дала номер. Ввечері він запросив у кіно.
— Вибач, не можу. Батько в візку.
— А якщо під’їду до будинку?
— Навіщо? — здивувалаОксана взяла його за руку, почуваючи, як перед нею розкривається нове життя, повне надії, а не покірности.