— У тебе все гаразд? Соломіє, відчиняй! — Наталка сильніше застукала кулаками у двері ванної.
Наталка прокинулася й прислухалася. Поруч сопів чоловік. Крізь білий полог хмар пробивалося березневе сонце. Вона глянула на годинник на стіні й здригнулася, злякавшись, що запізниться на роботу. А потім згадала — сьогодні ж вихідний, 8 Березня.
«Так, умитися, випити кави й зварити сніданок, поки Соломійка й Василь ще сплять». Наталка обережно вибралася з-під ковдри. Але Василь прокинувся, заворушився.
— Яка година? — не розплющуючи очей, буркнув він.
— Пів на дев’яту.
Чоловік різко сів на ліжку.
— Спокійно, вихідний, свято, спи далі, — усміхнулася Наталка.
— А ти чого схопилася? — Василь обхопив її й уперся носом у шию. — Вітаю, моя кохана жінко, матір моїх дітей.
— Ну, якщо чесно, дитина у нас поки що одна, — засміялася Наталка. — Я піду готувати сніданок, а ти ще полежи.
— Поки ти готуватимеш, я схожу на пробіжку. Погода чудова. — Василь скинув ковдру й босоніж попрямував до ванної.
Наталка звечора протерла сир для сирників. Залишилося лише додати банан, обвалити у борошні й підсмажити. Незабаром кухню заповнив солодкуватий аромат.
— Як смачно пахне, — у дверях з’явилася нашарлахана Соломія у футболці й шортах, прижмурюючись від яскравого світла.
Промінь сонця на мить прорвався крізь хмари й весело загра́в на металевому чайнику.
Раптом Соломія прикрила рота долонею й зникла. Наталка завмерла, а потім кинулася за нею.
— Соломіє, відчини! У тебе все гаразд? — Наталка прислухалася й постукала у зачинені двері. Почувся звук води. — Соломіє, відчиняй! — Вона застукала сильніше.
Тривога залляла серце. Наталка намагалася себе запевнити: «Просто живіт забрав». Але раптом їй спало на думку щось жахливе. Все всередині похололо. «Ні, цього не може бути… Вона ж відмінниця, збирається до університету…»
Запахло підгорілим, і Наталка вирушила на кухню. Злісно зіскребши сирники у смітник, вона трохи заспокоїлася. «Без паніки».
Почувши дзвінок у двері, вона подумала, що це Василь повернувся, і побігла відчиняти. На порозі стояв хлопець із букетом строкатих тюльпанів.
— Добрий день, Наталіє Василівно. Вам, — сказав він, простягаючи квіти.
— Дякую, — збентежено взяла букет Наталка. — Заходь, Соломія у ванній.
Хлопець увійшов, але не зняв куртку, м’явся біля дверей. По його погляду Наталка зрозуміла: ось він, «винуватець».
— Так це ти? — прошипіла вона. — Знаєш, що я можу тебе засадити за розбещення неповнолітньої?
— Я… я прийшов поговорити. Я люблю Соломію й готовий відповідати…
У цю мить із ванної вийшла бліда Соломія. Вона злякано подивилася на матір, потім на хлопця.
— Ти? — промовила вона так само, як і Наталка.
— Хто-небудь пояснить, що відбувається? Чому її нудить вранці? Може, через тебе? — Наталка підвищила голос.
— Мам! Усе нормально! — Соломія сховалася у кімнаті.
— Соломіє, вертайся!
У цю мить ввійшов Василь.
— О, у тебе залицяльник? — кивнув він на квіти. — Надіюсь, ти аж кричала від радості — на сходах було чути.
— Від радості? — Наталка ледве дихала. — Він…
— Я люблю вашу ді́вчину й хочу на ній одруА потім усі сіли за стіл, і навіть Наталка, хоч і з важким серцем, усміхнулася, бо зрозуміла — життя йде далі, а разом можна подолати будь-що.