“Мені дочку залишила?” – від жахливої здогадки Олену кинуло в жар. “Ні, цього не може бути. Вона обов’язково повернеться.”
Олена прийшла з роботи й знайшла на столі коротенький записку від доньки. Відносини з Соломією завжди були непростими, але вона й подумати не могла, що донька так просто втече з дому. Перечитувала записку знову і знову, вивчила напам’ять, але їй все здавалося, що вона щось важливе пропустила, не так зрозуміла.
Ніч пройшла тривожно. То подушка здавалася затверділою, то ковдра надто важкою, то спека закривала дихання. То ридала, то вела нескінченні суперечки з донькою у своїй голові, згадувала всі їхні сварки, щасливі моменти…
Нарешті, виснажена, встала, сіла за стіл і ввімкнула настільну лампу. Записка лежала поверх паперів, зім’ята від численних перечитів.
Олена в сотий раз уважно перечитала. Ні, все було ясно. Навіть здавалося, що вона чує роздратований, звинувачувальний голос Соломії.
“Я втомилася від твого контролю… Ти занадто сувора… Хочу жити самостійно. Я доросла… Ти б все одно не відпустила, тому йду, поки тебе немає. Зі мною все добре. Я не сама. Не шукай мене. Я не повернусь…”
Без звертання, без підпису. “А як же я?” – знову спитала Олена, ніби дочка могла почути. “А якщо зі мною щось станеться, тобі навіть сказати буде нікому. Тебе зовсім не хвилює, що буде зі мною?”
Може, Соломія й мала рацію по-своєму. Але матері хотілося, щоб вона отримала освіту, знайшла гарну роботу, щоб випадкове кохання чи незапланована вагітність не зруйнували її майбутнє. Хіба є матері, які дозволяють дітям усе?
Сама Олена вийшла заміж ще студенткою й добре пам’ятала, як кохання швидко згасло під натиском безгрошів, тісноти в гуртожитку, побутових труднощів і втоми.
А коли народилася Соломія, стало ще важче. Вони з чоловіком, таким же молодим і безпорадним, перестали розуміти один одного, сварилися постійно. Може, мати була права, і треба було зробити аборт? Але Олені тоді здавалося, що їхнє кохання подолає все. Наївна дурниця…
За три місяці вони розійшлися. Олена взяла академвідпустку й повернулася до батьків. Дивно, але мати відразу полюбила онуку, хоча сама ж наполягала на аборті. Навіть відпустила Олену назад до інституту, а сама доглядала за Соломією і безмежно її пестила.
Поки були живі батьки, Олена не знала біди. Мати поруч, дитина під наглядом. Після інституту два роки працювала вчителем англійської, потім знайшла роботу перекладачем.
А от з особистим життям не везло. Мати казала: “Шукай чоловіка дорослого, самодостатнього.” Але їй траплялися або одружені, що пропонували лише роль коханки, або розлучені, які самі шукали, де притулитися. Олена боялася зв’язків із такими.
Коли батьки померли, вони із Соломією залишилися одні. Ближчої за доньку людини в Олени не було. Віддавала їй усе, але, як виявилося, доньці це не було потрібно. Зіпсована бабусею, Соломія вважала матір занадто суворою. Мріяла не про освіту, а про волю. І ось тепер пішла…
“Я дочекаюся. Що ж мені лишається? Колись ти повернешся. Я ж мати, я люблю тебе й пробачу. Лише б із тобою не сталося лиха…” Олена зітхнула, вимкнула лампу й лігла. Годину ще ворочалася, але таки заснула тривожним сном.
Довго не могла змиритися з втечею доньки, чекала, аж серце замирало від дзвінка або шуму за дверима. Крім офісу, взяла додаткові переклади й сиділа над ними до пізньої ночі. Спала по кілька годин. За такої зайнятості не було часу шкодувати себе. Про доньку, звісно, думала й переконувала себе, що з Соломією все гаразд.
За півтора року дзвінок у двері перервав роботу. Олена з досадою зняла окуляри й протерла очі. Переклад ішов легко, шкода було відволікатися. Дзвінок повторився — довелося встати.
Відчинила двері. На порозі стояла похуділа, знеможена Соломія. Олена ахнула й кинулася до неї.
“Соломіє! Нарешті! Я так чекала!”
Але зустріла холодний погляд і зупинилася. Коли донька увійшла, Олена тільки тоді помітила дитину на її руках.
“Це твоя? Давай мені.” – Взяла малу на руки. “Дівчинка?” – з радістю скрикнула. “Занесу її у кімнату, а ти роздягайся.”
Олена віднесла сплячу дитину, поклала на диван, любуючись її пухкими щічками й довгими віями. Раптом почула, як зачиниРаптом почула, як зачинилася двері, і зрозуміла — Соломія знову пішла, але цього разу вона не повернеться, бо тепер у неї був свій шлях, а Олена нарешті знайшла спокій у тиші старого будинку, де її чекала маленька Іринка, єдина, хто дійсно потребував її тепла.