— Оленко, ти вже додому? — Подруга Марійка нетерпляче постукала наманікованими нігтиками по столу.
— Ні, ще затримаюся. Чоловік має забрати, — безсоромно брехнула Олена.
— Ну, як знаєш. До завтра. — Марійка вийшла з кабінету, покачуючи стегнами.
Співробітники один за одним покидали офіс. За дверима лунали поспішні кроки й тупіт підбоїв. Олена взяла телефон і задумалась. «Напевно, уже пиво уписав, лежить перед телевізором, як тюлень». Вона зітхнула й набрала номер. Після трьох довгих гудків почула бурмотіння телевізора, і тільки потім — голос Володимира:
— Слухаю.
— Вовчик, на дворі дощ, а я в замшевих черевичках. Забери мене.
— Оленко, пробач, я ж не знав, що ти подзвониш, вже пивко прийняв. Виклич таксі, — відповів чоловік.
— Як завжди. Нічого іншого від тебе й не чекала. До речі, коли ти робив мені пропозицію, обіцяв на руках носити.
— Оленко, рибко, футбол… — У трубці роздався крик уболівальників, й Олена розірвала дзвінок.
Минули ті часи, коли чоловік чекав на неї біля офісу. Тоді в нього не було машини, але він щоразу знаходив спосіб її забрати. Олена вимкнула комп’ютер, одягнула пальто й вийшла.
Тишу коридору порушив стук її підборів. Усі давно розійшлися. У холлі біля вартівника стояв заступник директора — Михайло Степанович — і говорив по телефону. Високий, підтягнутий, у довгому чорному пальті, він більше схожий був на кінозірку, ніж на офісного працівника. Жінки шепотіли, що все ще неодружений.
Олена колись зістрибувала, що, мабуть, хворий, якщо такий гарний і досі сам.
— З моделлю зустрічається. Забула її ім’я. Часто на обкладинках журналів з’являється, — тоді пояснила Марійка, яка знала всі світські плітки.
Володимир у молодості теж був нічого собі. На турнику підтягувався по тридцять разів. А потім… потім розлінився, пристрастився до пива, обріс животом. І кожен вечір, повертаючись додому, Олена бачила одну й ту саму картину: Володимир лежить на дивані перед телевізором, а на підлозі — пляшка пива.
Вона вже підійшла до дверей, як раптом почула за спиною приємний баритон, від якого аж мурашки побігли.
— Олено Олегівно, чого так пізно?
— Думала, чоловік забере, а він не зміг, — з усмішкою обернулася вона.
Михайло Степанович поклав телефон у кишеню й підійшов ближче.
— Підвезу вас. — Він відчинив двері, пропускаючи її вперед.
— Ні, що ви, не треба. Я таксі викличу, — заперечила Олена, виходячи на вулицю.
На сходах вона зупинилася, глянула на калюжі й свої модні замшеві черевички. Ну що ж, весна — тільки сніг розтанув, як пішли дощі.
— Вважайте, що таксі вже тут. — Михайло Степанович взяв її під руку й повів до своєї машини.
Як тут відмовитися? Шкода тільки, що ніхто з колег не бачив — позаздрили б. Бажаючих заваблювати красеня було чимало.
Він вимкнув сигналізацію, відчинив двері позашляховика. Олена легко застрибнула на сидіння, грайливо скрикнула й несміливо поправила спідницю. Михайло Степанович закрив двері, обійшов машину й сів за кермо.
— Я давно за вами спостерігаю. Ви вмієте бути вимогливою, але без зайжого тиску. Гадаю, ви могли б очолити відділ маркетингу.
— А як же Наталія Григорівна? — здивувалася Олена, не чекаючи такого.
— Їй вже пора на пенсію. Вона хороший працівник, але не встигає за новими програмами.
Олена поєржалася на сидінні. Шкода було Наталію Григорівну. Колись саме вона навчила її всіх тонкощів роботи. Але й від такої пропозиції не варто було відмовлятися.
— У неї онук скоро одружується, вона хотіла б ще заробити на квартиру йому, — з легким сумом сказала Олена.
— Це вас не має хвилювати, поважна Олено Олегівно. Якщо справа лише в грошах, вона отримає хорошу вихідну виплату. То що, погоджуєтеся?
Олена відчула його погляд, який вивчав її профіль. На мить вона замислилася, а коли повернула голову — він уже дивився у вітрове скло.
Раптом вона помітила, що машина ось-ось проїде повз її будинок.
— Поверніть праворуч. Ось мій дім, — порушила мовчання. — Зупиніться біля того під’їзду.
Автомобіль зупинився, але Олена не поспішала виходити. Не могла підібрати слів подяки.
— Може, якось разом пообідаємо? — промовив він, і їй здалося, що голос у нього став ще м’якшим.
Серце забилося частіше.
— Може, — вона грайливо посміхнулася й вийшла на вологий асфальт.
— До завтра, — сяючи усміхнувся Михайло Степанович.
Олені на мить здалося, що голова крутиться. А позашляховик уже виїжджав з двору, підстрибуючи на вибоїнах, яких у наших дворах завжди вдосталь.
Наступного дня на очах у всіх вони пішли разом на обід у кав’ярню. Потім до обідів додалися вечері… А далі…
Гов— А далі у житті Олени й Володимира знову зайнялося світло, адже чоловік, нарешті прокинувшись, почав боротися за їхнє щастя, і вони разом навчилися любити один одного знову.