**Ти – потвора, мамо! Таким як ти не можна мати дітей!**
Віра з Одеси, студентка першого курсу університету. Одного разу пішла з подругами в клуб і там познайомилась з Олегом. Киянин, красені, його батьки на рік виїхали за кордон. Вона закохалась без пам’яті й незабаром переїхала до нього.
Жили на широку ногу, батьки гроші присилали. Кожен день – то клуб, то вечірки вдома. Спочатку Вірі така життя подобалась, але незабаром набрала боргів і прогулів, зимову сесію здала з двійками. Питання про її відрахування стало гострим.
Віра пообіцяла взятися за розум і перездати іспити. Засіла за підручники. Коли до Олега приходили друзі, вона замикалась у ванній. Сесію вона таки перездала, але вирішила умовити Олега одуматися – у нього ж останній курс, скоро диплом.
– Та годі тобі, Віро. Живимо один раз. Молодість швидко минає. Коли ж веселитись, як не у двадцять? – безтурботно відповів він.
Соромно було сказати матері, що живе з хлопцем без шлюбу. Коли дзвонила додому, брехала, що одружилися, а весілля буде, коли батьки Олега повернуться.
Одного разу Вірі на парах стало погано – запаморочилась, нудило. Вона з жахом зрозуміла – вагітна. Тест підтвердив її підозри.
Термін був ще малий, і Олег почав умовляти її зробити аборт. Вперше вони сильно посварились – він пішов і два дні не з’являвся. Віра не знаходила собі місця, ридала. Нарешті він повернувся – але не один. На ньому висіла п’яна білявка, яка ледь трималась на ногах. Віра, знесилена очікуванням, не втрималась – накричала, стала виганяти ту дівчину.
– Вона не піде. Якщо не подобається – сама йди, істеричко! – крикнув Олег і вдарив її.
Вона схопила пальто і вибігла на вулицю. Дійшла пішки до гуртожитку – з опухлою щокою, розмазаною тінню для вій, у сльозах постукала у двері. Вартівниця зжалилась і впустила її.
Наступного дня прийшов Олег – благав пробачення, клявся більше не піднімати на неї руку, благав повернутись. Віра повірила – заради дитини.
Якось вона закінчила перший курс. Додому їхати боялась – що скаже мати? Але й у Києві залишатись було страшно. Незабаром мали повернутись батьки Олега, а вона з животом і виглядала жахливо.
Так і сталося – приїхали. Дізнавшись, що Віра з Одеси, що лише перейшла на другий курс, батько Олега вийшов на розмову. Запропонував гроші, щоб вона пішла і залишила їхнього сина у спокої.
– Сама подумай, який з нього батько? Тільки гулянки на думці. А може, й не його дитина? Бери гроші і їдь додо́ми. Так усім буде краще.
Боляче було слухати. Від сорому Віра готова була провалитись крізь землю. Олег не заступився – мовчав. Грошей вона не взяла, хоча згодом жалкувала. Зібралась і поїхала до матері.
А та, побачивши дочку з животом на порозі, одразу зрозуміла.
– Чого сама приїхала? – насторожено запитала вона. – Значить, заміж не вийшла? Натішився киянин і вигнав тебе? Хоча б гроші дав?
– Мам, як ти можеш?! Його гроші мені не потрібні.
– А до мене навіщо? Ми й так ледве зводили кінці з кінцями. Думала, витягла щасливий білет – дочка за столичного вийшла, у шоколаді живе, а вона з животом назад повернулась. І як ми тут вчотирьох помістимось?
– Чому вчотирьох? – приглушеним голосом запитала Віра.
– Тому що поки ти в Києві гуляла, у мене теж знайомий з’явився. А що? Я ще не стара – те ж маю право на щастя. Тебе одну ростила, про себе й думати не могла. Тепер хочу пожити для себе. Він молодший. Не хочу, щоб він на тебе дивився.
– Та куди ж мені йти, мамо? Я ж скоро народжу…
– А до «чоловіка» вертайся. Хто б він для тебе не був. Він дитину зробив – нехай і дбає.
Мати стояла непохитна. Ні жалю, ні співчуття Віра в її очах не побачила. Тепер вони говорили, як із чужою.
Віра взяла сумку і пішла. Одійшла, сіла на лавку й заплакала. Куди їй тепер? Навіть рідна мати знехтувала нею і онуком. Думка про самогубство мелькнула, але дитина в животі штовхнулась – наче відчула. Серце Віри стиснулось – як можна засуд**Але в тому ж моменті її серце зігріла тепла долоня – це була Соня, яка, немов ангел-охоронець, знову з’явилась у її житті.**